Читати книгу - "Убивства за абеткою"

чоловіка, який устав із сидіння за два шилінги та чотири пенси за п’ять хвилин до того?

– Їх було кілька, сер.

– Не могли б ви їх описати?

– Боюся, що ні, сер. Один із них – містер Джеффрі Парнелл. А ще там був молодий хлопець, Сем Бейкер, зі своєю молодою леді. Більше я не помітив нікого особливого.

– Шкода. Джеймсоне, цього досить.

– Так, сер.

Швейцар віддав честь і пішов.

– У нас є медичний висновок, – сказав полковник Андерсон.

– Послухаємо тепер чоловіка, що знайшов його.

Прийшов поліцейський і віддав честь.

– Сер, тут містер Еркюль Пуаро й ще один джентльмен.

Інспектор Кром насупився.

– Ну, добре, – сказав він. – Запросімо краще їх.

Розділ двадцять сьомий

Донкастерське вбивство

Я увійшов слідом за Пуаро і вловив кінець зауваження інспектора Крома.

Він і начальник поліції видавалися стурбованими і пригніченими.

Полковник Андерсон привітав нас кивком голови. – Радий, що ви прийшли, мсьє Пуаро, – чемно сказав він. Думаю, він здогадався, що зауваження Крома долетіло до наших вух. – Бачте, нам знову дали ляпаса.

– Ще одне вбивство Абеткаря?

– Так. Дуже зухвала робота. Чоловік нахилився і вдарив хлопця ножем у спину.

– Цього разу заколов?

– Так, він трохи змінює свої методи, правда? Удар по голові, удушення, тепер ось ніж. Універсальний диявол. Ось медичний висновок, якщо хочете глянути. – І підсунув папери до Пуаро. – Довідник «АВС» лежав на долівці, під ногами мертвого, – додав він.

– Труп опізнали? – запитав Пуаро.

– Так. Цього разу Абеткар припустився помилки, якщо це вас задовольнить. Померлого чоловіка звали Ерлсфілд – Джордж Ерлсфілд. Перукар за професією.

– Цікаво, – прокоментував Пуаро.

– Може, пропустили літеру, – припустив полковник.

Мій друг із сумнівом похитав головою.

– Прослухаймо наступного свідка? – запитав Кром. – Йому треба додому.

– Так, продовжуймо.

Увійшов джентльмен середніх років, який виразно скидався на жабу-лакея з «Аліси в Країні див». Він був дуже схвильований, і його голос аж дзвенів від емоцій.

– Це найбільш приголомшлива подія в моєму житті, – прохрипів він. – У мене слабке серце, сер, дуже слабке серце, для мене це могло закінчитися смертю.

– Ваше ім’я, будь ласка, – сказав інспектор.

– Даунз. Роджер Еммануель Даунз.

– Професія?

– Учитель у Гайфілдській школі для хлопчиків.

– Тепер, містере Даунз, розкажіть нам, що сталось.

– Джентльмени, можу коротко вам про це розповісти. Коли закінчився фільм, я піднявся зі свого місця. Місце зліва від мене було порожнім, але на наступному сидів чоловік, мабуть, він спав. Я не зміг пройти повз нього до виходу, оскільки його ноги стирчали в проході. Тож попросив його дозволити мені пройти. Та він не рухався, і я повторив своє прохання трохи голосніше. Він не реагував. Тоді я взяв його за плече, щоб розбудити. Але тіло осіло, і я зрозумів, що він або непритомний, або серйозно хворий. Я крикнув: «Цей джентльмен захворів. Приведіть швейцара». Прийшов швейцар. Коли я забрав руку з плеча цього чоловіка, то побачив, що вона мокра й червона… Джентльмени, можу вас запевнити – я був приголомшений! Всяке могло статись! Багато років я маю проблеми з серцем…

Полковник Андерсон дивився на містера Даунза з доволі цікавим виразом обличчя.

– Містере Даунз, можете вважати, що вам пощастило.

– Так, сер. Немає навіть серцебиття!

– Містере Даунз, ви не зовсім мене зрозуміли. Ви кажете, що сиділи за два місця?

– Насправді спочатку я сидів на сусідньому місці, поруч з убитим, але потім пересів, щоб бути за порожнім кріслом.

– Ви приблизно такого ж зросту й ваги, як і померлий, так, і у вас на шиї був вовняний шарф, так само як і на ньому?

– Я не розумію… – натягнуто почав містер Даунз.

– Кажу вам, чоловіче, – мовив полковник Андерсон, – ваша удача спіймала вас. Так чи інакше, коли вбивця йшов за вами, він заплутався. Він вибрав не ту спину. Містере Даунз, я з’їм свого капелюха, якщо цей ніж призначався не для вас!

Однак, хоча серце містера Даунза й витримало попередні випробування, воно не змогло витримати ще й цього. Він опустився на стілець і почервонів.

– Води, – зойкнув він. – Води…

Йому принесли склянку. Він сьорбнув, його обличчя знову набуло нормального кольору.

– Для мене? – сказав він. – Чому для мене?

– Схоже на те, – сказав Кром. – Власне, це єдине пояснення.

– Ви хочете сказати, що ця людина, цей виплодок пекла, ця кровожерна істота, переслідувала мене й чекала на можливість?

– Мушу сказати, що так воно й було.

– Але, о небеса, чому я? – обурився вчитель.

Інспектор Кром боровся зі спокусою відповісти: «А чому ні», але натомість він сказав:

– Боюся, що марно чекати від божевільного пояснення причин своїх учинків.

– Боже, благослови мою душу, – сказав містер Даунз, перейшовши на шепіт.

Він устав. Видавався дуже старим і приголомшеним.

– Джентльмени, якщо я вам більше не потрібний, піду додому. Я не дуже добре почуваюсь.

– Усе гаразд, містере Даунз. Я відправлю з вами констебля, щоб той пересвідчився, що все гаразд.

– О, ні, ні, дякую. Не потрібно.

– Можливо, потрібно, – хрипко сказав полковник Андерсон.

Його погляд ковзнув убік, непомітно ставлячи запитання інспектору. Останній так само непомітно кивнув.

Містер Даунз, тремтячи, вийшов.

– Добре, що він не здогадався, – сказав полковник Андерсон. – Тож їх буде кілька?

– Так, сер. Ваш інспектор Райс вжив заходів. За будинком спостерігатимуть.

– Гадаєте, – запитав Пуаро, – якщо Абеткар дізнається, що помилився, він спробує ще раз?

Андерсон кивнув.

– Це можливо, – сказав він. – Здається, він методичний хлопець, той Абеткар, і засмутиться, якщо щось піде не за сценарієм.

Пуаро задумливо кивнув.

– Хотілося б отримати опис цього хлопця, – роздратовано сказав полковник Андерсон. – Ми, як і раніше, блукаємо в темряві.

– Може, він і з’явиться, – сказав Пуаро.

– Ви так думаєте? Що ж, це можливо. До біса все це, хоч хтось має очі?

– Потерпіть трошки, – сказав Пуаро.

– Ви, здається, дуже впевнені, мсьє Пуаро. Чи є підстави для такого оптимізму?

– Так, полковнику Андерсон. Досі вбивця не помилявся. Значить, скоро він мусить зробити помилку.

– Якщо це все, то продовжуйте, – пирхнув головний констебль, але його перебили.

– Сер, тут містер Болл із «Чорного лебедя» з молодою жінкою, сер. Він стверджує, що знає те, що може вам допомогти.

– Приведіть їх. Приведіть їх. Нам потрібно щось корисне.

Містер Болл