Читати книгу - "Аутсайдер"

з електронною карткою й відімкнути двері на протилежному кінці зали для відвідин, а Марсі все не могла прогнати думку, що він навмисне бабрається. Перш ніж клацнув замок і офіцер повів їх далі, на них, здавалося, витріщались уже геть усі. Навіть діти.

За дверима починався коридор, уздовж якого тягнулися маленькі кімнати, поділені чимось схожим на каламутне скло. В одній із кімнаток сидів Террі. Поглянувши на нього, побачивши, що він неначе тоне в тій завеликій коричневій робі, Марсі заплакала. Вона стала по свій бік кабінки й подивилася на чоловіка крізь матеріал, що був не звичайним склом, а товстим листом перспексу [84]. Жінка поклала на перегородку руку, розчепірила пальці, і Террі зробив те саме. У склі виднілося перфороване коло, як у старих телефонних слухавках, і туди треба було говорити.

— Не плач, люба. Якщо не перестанеш, я сам заплачу. І сідай.

Марсі сіла, а Гові примостився на лаву до неї.

— Як дівчатка?

— Нормально. Непокояться через тебе, але сьогодні вже краще. Ми отримали дуже добрі новини. Любий, ти знав, що виступ містера Кобена знімав один телеканал, і це відео є в загальному доступі?

Якусь мить Террі просто сидів із роззявленим ротом. А тоді розсміявся.

— Знаєте що, здається, ота жінка, що його представила, щось таке казала, але вона так довго говорила, що під кінець я вже нічого не тямив. Свята срака!

— Так, найсправжнісінька свята срака, — сказав Гові, усміхаючись.

Террі нахилився вперед, і його чоло майже торкнулося перегородки. Очі горіли, погляд був зосереджений.

— Марсі… Гові… Коли ставили запитання із залу, я теж у Кобена дещо спитав. Розумію, надії мало, та, може, хоч звук записався. Якщо так, то можна провести розпізнавання голосу чи щось таке, і буде збіг!

Марсі та Гові перезирнулися та засміялись. У залі для відвідин суворого режиму цей звук лунає нечасто, й охоронець на протилежному кінці короткого коридору підняв очі й насупився.

— Що? Що я такого сказав?

— Террі, є відео, де ти ставиш своє запитання, — сказала Маріс. — Ти розумієш? Ти сам є на відео.

Спершу Террі не міг утямити, що вона таке казала. А потім підняв руки в кулаках і потряс ними біля скронь — Марсі часто бачила цей тріумфальний жест, коли його команди заробляли очко чи провертали круту комбінацію захисту. Не замислюючись, вона машинально підняла руки й повторила жест чоловіка.

— Ви впевнені? На всі сто відсотків? Так добре, що на правду не схоже.

— Це правда, — мовив Гові й вищирився. — Власне кажучи, на тому записі ти з’являєшся з півдюжину разів, коли камеру переводили від Кобена на глядачів, які сміялись чи аплодували. Запитання, що ти йому поставив, — просто вишенька на торті, збиті вершки на банановому спліті [85].

— То справу закрито, правильно? І завтра мене випустять на волю?

— Нумо не стрибати перед батька, — вишкір Гові зіщулився до досить похмурої усмішки. — Завтра тільки досудове слухання, а в них є купа речових доказів, якими вони дуже пишаються…

— Як це може бути? — вибухнула Марсі. — Як це можливо, якщо Террі беззаперечно був там? Відео це доводить!

Гові виставив уперед долоню — стоп.

— Про цю суперечність подбаємо пізніше, хоча я вже зараз можу вам сказати, що наші докази переважують їхні. Легко переважують. Але в хід запустився певний механізм.

— Машина, — сказала Марсі. — Так. Ми знайомі з цією машиною, атож, Террі?

Він кивнув.

— Таке враження, наче я провалився в якийсь роман Кафки. Чи в «1984». І за собою потягнув тебе з дівчатами.

— Стривай-стривай, — заперечив Гові. — Ти нікого нікуди не тягнув, це вони зробили. Слухайте, у нас усе вийде. Дядечко Гові вам обіцяє, а дядечко Гові ніколи не порушує своїх обіцянок. Завтра о дев’ятій ранку ти, Террі, вже сидітимеш перед суддею Гортоном на досудовому слуханні. Будеш такий весь гарненький-чепурненький у костюмі, що тобі принесла дружина і який наразі висить у в’язничній камері зберігання. Також маю намір зустрітися з Біллом Семюелзом на предмет застави — сьогодні, якщо він погодиться на зустріч, або завтра, якщо не погодиться. Йому це не сподобається, і він наполягатиме на домашньому арешті, але ми свого доможемось, бо на той час якийсь репортер уже знайде запис «Каналу 81» і проблеми в справі обвинувачення стануть відомі громаді. Припускаю, що вам доведеться закласти свій будинок, щоб назбирати грошей на заставу, але тут особливого ризику не буде, якщо ти не плануєш зрізати датчик на литці й податись ген за пагорби.

— Нікуди я не збираюся, — похмуро відповів Террі, і його щоки знов почервоніли. — Як там казав один генерал Громадянської війни? «Я битимусь на цьому фронті хоч цілісінькеє літо» [86].

— Окей, то який бій у нас наступний? — спитала Марсі.

— Я скажу окружному прокуророві, що представляти такий акт обвинувачення Великій колегії присяжних — погана думка. І цей аргумент усе переважить. Тебе випустять на волю.

«Та чи випустять? — подумала Марсі. — Чи випустять нас усіх? Коли вони кажуть, що мають відбитки пальців, і свідки бачили, як він викрадає малого хлопця, а потім виходить із парку Філіс весь у крові? Чи будемо ми вільні, допоки справжній убивця на свободі?»

— Марсі, — Террі всміхнувся до дружини. — Не переймайся так. Ти знаєш, що я кажу своїм хлопцям — по одній базі за раз.

— Я хочу тебе дещо запитати, — сказав Гові. — Просто навгідь.

— Питай.

— Копи кажуть, що в них є купа всіляких криміналістичних доказів, хоч результати ДНК тесту ще не готові…

— Не буде там збігу, — мовив Террі. — Це неможливо.

— Я б те саме сказав про відбитки пальців, — відповів Гові.

— А якщо його хтось підставив? — випалила Марсі. — Знаю, схоже на параною, проте…

Вона стенула плечима.

— Але навіщо? — запитав Гові. — Ось у чому питання. Вам не спадає на думку якась особа, яка заради цього пішла б на такі крайнощі?

Мейтленди поміркували, кожен — по свій бік потертого «перспексу», а тоді захитали головами.

— Мені теж, — сказав Гові. — У реальному житті нечасто відтворюються сюжети з романів Роберта Ладлама [87]. І менше з тим, у них є докази, які дали заарештувати тебе похапцем, про що, я певен, вони зараз уже шкодують. Я ось чого боюся — навіть якщо я витягну тебе з цієї машини, то все одно тінь машини за тобою тягтиметься.

— Я минулої ночі про це думав, — мовив Террі.

— А я й досі про це думаю, — зізналася Марсі.

Гові зчепив пальці й нахилився вперед.

— Нам би не завадили якісь матеріальні докази, що зрівнялися б із їхніми. Відеозапис від «Каналу 81» годиться, а потім іще твої колеги, і цього, певно, вистачить, але я жадібний. Мені треба більше.

— Дістати речові докази з одного з найпопулярніших готелів у Кеп-Сіті, через чотири дні після відвідання? — спитала Марсі, не знаючи, що таку ж фразу нещодавно промовив Білл Семюелз. — Це малоймовірно.

Террі дивився в далечінь, звівши брови на чолі.

— Не зовсім малоймовірно.

— Террі? — запитав Гові. — Про