Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

його — не такою й гіркою; він ще молодий, йому, либонь, немає ще й двадцяти п’яти чи двадцяти шести років, жити йому лишилося ще років із п’ятдесят, а отже, удвічі більше, ніж він прожив. За той нескінченний термін будь-які події могли зірвати двері в’язниці, розтрощити мури замку Іф і випустити його на волю. Тоді він підносив до рота їжу, у якій відмовляв собі, наче добровільний Тантал; та відразу ж згадував свою клятву й, остерігаючись втратити до себе повагу, збирав усю свою мужність і тримався. Непохитно й безжально гасив він у собі всі іскри життя, аж настала днина, коли йому вже забракло сили звестися й викинути їжу крізь вікно.

Наступного дня він нічого не бачив, насилу чув. Наглядач подумав, що він тяжко занедужав. Едмон сподівався на швидку смерть.

Так минув день. Едмон відчував, що його охоплює якесь невиразне заціпеніння, утім, досить приємне. Біль у шлунку майже пропав, спрага перестала дошкуляти; коли він заплющував очі, перед ним кружляв рій сяйливих цяток, що скидалися на вогники, які блукають уночі над мочарищами, — то зоряла та недовідома країна, яку прозивали смертю.

Раптом увечері, годині о дев’ятій, він почув глухий гамір за муром, біля якого стояло його ліжко.

Стільки мерзенних створінь вешталося в цій в’язниці, що Едмон потроху звик спати, не переймаючись тими дрібницями; та цього разу, може, тому що почуття його загострені голодом, а, може, тому що гамір той був гучніший, аніж зазвичай, чи, може, урешті тому що в останні хвилини життя все набуває ваги, Едмон звів голову і прислухався.

То було рівномірне шкрябання по камінню, що здійснювалося чи то величезною пазурякою, чи то могутнім іклом, чи то якимось знаряддям.

Думка, що ніколи не покидає в’язнів, — свобода! — умить пронизала затьмарений Дантесів глузд.

Той звук долинув до нього тієї миті, коли всі звуки мали замовкнути для нього назавше, і він несамохіть подумав, що Бог нарешті змилувався над його муками і посилає йому цей гамір, щоб зупинити його на краю могили, де він уже стояв однією ногою. Хтозна, може, хтось із його друзів, хтось із тих любих його серцю, що про них він думав до знесилення, зараз клопочеться за нього і намагається зменшити відстань, що їх розділяє.

Бути того не може; либонь, це йому здалося, і це просто марення, що зустрічає його на порозі смерті.

Та Едмон усе ж таки прислухався й далі. Шкрябання тривало години зо три. Потім він почув, як щось посипалося, і все ущухло.

За кілька годин звук пролунав гучніше і ближче. Едмон подумки брав участь у тій праці, і більш не почувався таким самотнім; аж увійшов тюремник.

Минув тиждень відтоді, як Дантес вирішив померти, уже чотири дні він нічого не їв; за той час він жодного разу не балакав із наглядачем, не відповідав, коли той запитував, на що він хворіє, і відвертався до стіни, коли той надто вже пильно дивився на нього. Та тепер усе змінилося: тюремник міг почути глухий гамір, насторожитися, припинити його і зруйнувати останній проблиск невиразної надії, що навіть думка про неї повернула до життя Дантеса, який уже був на порозі смерті.

Наглядач приніс сніданок.

Дантес звівся на ліжку і, знявши голос, почав казати про що завгодно — про недобру їжу, про вогкість, він докоряв і сварився, щоб мати нагоду волати на всю горлянку, на превелику тюремникову досаду, який допіру випросив для недужого тарілку бульйону і свіжий хліб. На щастя, він подумав, що Дантес марить, поставив, як завжди, сніданок на хисткий стіл і вийшов. Едмон звів дух і з радістю заходився наслухати.

Гамір зробився такий виразний, що він уже чув його, не напружуючи слуху.

— Немає сумніву, — сказав він собі. — якщо цей гамір триває і вдень, то це, певне, якийсь сердега-в’язень, як я оце, працює задля свого звільнення. Ох, як допомагав би я йому, якби був із ним!

Аж раптовий здогад чорною хмарою затьмарив світло надії; розум, що звик до лиха, насилу вірив людській радості. Він майже не сумнівався, що це стукають робітники, яких комендант послав для направи у сусідню камеру.

Упевнитися в цьому було неважко, але як зважитися на запитання?

Звісно, найпростіше було б зачекати наглядача, звернути його увагу на той гамір і подивитися, з яким виразом він буде його слухати; та чи не означало це, що задля порожнього задоволення цікавості він, може, ризикуватиме порятунком?

Едмонова голова ішла обертом; він так охляв, що думки його розпливалися, наче туман, і він не міг зосередити їх на одному предметові. Едмон бачив тільки один спосіб повернути ясність своєму глуздові: він звернув погляд на сніданок, що ще не встиг захолонути, звівся, заточуючись, дістався до нього, узяв кухля, підніс до вуст і випив бульйон із почуттям невимовної втіхи.

Йому вистачило твердості цим і задовольнитися; він чув, як моряки, котрих виловили у морі після кораблетрощі, жадібно кидаються на їжу і вмирають від того. Едмон поклав на стіл хліб, який уже поніс було до рота, і знову ліг. Йому вже не хотілося вмирати.

Незабаром він відчув, що глузд його яснішає, думки його, невиразні, майже несвідомі, знову почали вишиковуватися в лад на тій шахівниці, де одна зайва клітина, може, визначає перевагу людини над тваринами. Він уже міг мислити і посилювати свою думку логікою.

Отож, він собі сказав:

— Треба спробувати дізнатися, нікого не виказавши. Якщо той, хто там порпається, просто робітник, то мені варто тільки постукати у стіну, і він відразу ж припинить працю і почне міркувати, хто це гупає і нащо. Та оскільки працю йому не лише дозволили, а й загадали, то знову візьметься до неї. Якщо ж, навпаки, це в’язень, то моє гупання злякає його; він остерігається, що його застукають на гарячому, тож покине довбати і візьметься до діла аж увечері, коли, на його думку, усі вляжуться спати.

І Едмон звівся з ліжка. Ноги вже не підгиналися, в очах не мерехтіло. Він подався у куток камери, вийняв з муру камінь, підточений вологою, і вдарив ним у стіну, на тому самому місці, де стукіт чутно було найвиразніше.

Після першого ж удару стукіт припинився, наче за помахом чарівної палички.

Едмон почав прислухатися. Минула година, минула й друга — ні шереху. Його удар спричинився за муром до мертвого мовчання.

Окрилений надією, Едмон трохи попоїв хліба, випив ковток води і завдяки могутньому здоров’ю, яким нагородила його природа, майже відновив снагу.

День минув, мовчання не уривалося.

Настала ніч, та шемрання не відновлювалося.

«Це в’язень», — подумав Едмон з неймовірною втіхою. Він уже не почував апатії; життя прокинулося в ньому з новою силою, стало діяльне.

Ніч минула в цілковитій тиші.

Цілу ту ніч Едмон і повік не звів.

Настав ранок; тюремник приніс сніданок. Дантес уже з’їв рештки вчорашнього обіду і жадібно накинувся на їжу. Він напружено прислухався, чи