Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Боже мій! Кларо, чи ви бачите? — вигукнула міс Мердстон.

— Що, моя люба Джейн? — спитала моя мати. — Де?

— Він схопив її! — крикнула міс Мердстон. — Хлопець схопив дитинку!

Вона тремтіла від переляку, але якось знайшла в собі сили скочити до мене і забрати дитинку з моїх рук. Після цього вона зомліла і стала така слабка, що їй мусили дати вишневої наливки. Очунявши, вона урочисто заборонила мені торкатися мого брата, що б там не було! А бідолашна моя мати, якій хотілося зовсім протилежного, слабко підтримала заборону, кажучи:

— Безперечно, ви маєте рацію, моя люба Джейн!

I ще один випадок стався, коли це любе немовля — воно справді любе було для мене, бо ж у нас була одна мати — стало невинною причиною гніву міс Мердстон. Ми сиділи втрьох, і мати моя, дивлячись в очі немовляті, що лежало в неї на руках, сказала:

— Деві! А йди-но сюди! — і глянула мені в очі.

Я побачив, як міс Мердстон відклала свої чотки.

— Кажу вам, — ніжно мовила мати, — вони цілком схожі. Мабуть, вони схожі на мої. Здається, в них мій колір. Але як же дивно вони схожі!

— Ви про що говорите, Кларо? — спитала міс Мердстон.

— Моя люба Джейн, — пролепетала мати, трохи збентежена різким тоном цього питання, — я думаю, що очі немовляти і Деві зовсім схожі.

— Кларо! — заявила міс Мердстон, гнівно схоплюючись з місця. — Ви іноді буваєте цілковитою ідіоткою!

— Моя люба Джейн, — спробувала була протестувати мати.

— Цілковитою ідіоткою, — повторила міс Мердстон. — Хто інший міг би порівнювати дитинку мого брата з вашим хлопцем? Вони зовсім несхожі! Вони абсолютно різні! Вони явно не схожі між собою з усіх поглядів! Сподіваюся, що вони назавжди будуть несхожі! Не можу я сидіти тут і слухати такі порівняння.

По цих словах вона гордо подалася геть, грюкнувши дверима за собою.

Коротко кажучи, міс Мердстон не любила мене. Коротко кажучи, мене там не любив ніхто, навіть я сам. Бо ті, що любили мене, не могли виявляти цього, а ті, що не любили мене, виявляли це так наочно, що я завжди болюче почувався недоладним, незграбним і дурним.

Я відчував, що вони ніяковіли через мене не менше, ніж я через них. Коли я входив до кімнати, де вони сиділи, розмовляючи, то якась хмара затьмарювала обличчя моєї матері, хоч перед тим вона здавалася веселою. Коли містер Мердстон був у найкращому гуморі, я псував його. Коли міс Мердстон була в найгіршому гуморі, я робив його ще гіршим. У мене вистачало розуму втямити, що моя мати зав­жди спокутувала це. Вона боялася розмовляти зі мною, бути ласкавою зі мною, бо такою поведінкою могла образити їх і отримати після цього чергову нотацію. Вона не тільки безнастанно боялась образити їх сама, вона боялася, що і я можу їх чимсь образити, і варто мені було ворухнутись, як вона стурбовано стежила за їхніми поглядами. Тому я вирішив якомога менше зустрічатися з ними. Багато довгих зимових годин висиджував я в своїй непривітній спальні, загорнувшись в маленьке пальто і заглибившись у книжку, прислухався, як у церкві б'є годинник.

Вечорами я іноді приходив до Пеготті на кухню. Там я почувався зручно і не боявся бути самим собою.

Але жоден з цих способів утішитися не був схвалений у вітальні. Мене все ще вважали необхідним засобом для виховання моєї бідолашної матері, тому її додатковим випробуванням було позбавлення мене права відлучатись.

— Девіде, — заявив містер Мердстон якось після обіду, коли я за своїм звичаєм збирався залишити кімнату, — я з сумом помічаю, що у вас понурий характер.

— Хнюпиться, наче ведмідь! — підтвердила міс Мердстон.

Я стояв мовчки, схиливши голову.

— Так ось, Девіде, — вів далі містер Мердстон, — понура впертість — найгірший з усіх характерів.

— А щодо цього хлопця, — зазначила його сестра, — то в нього характер найупертіший і найзапекліший з усіх, які я будь-коли бачила! Гадаю, моя люба Кларо, навіть ви мусили б помітити це!

— Прошу пробачення, моя люба Джейн, — пролепетала мати, — але чи ви цілком певні... ви, мабуть, пробачите мені, моя люба Джейн... що ви розумієте Деві?

— Мені соромно було б, Кларо, — відказала міс Мердстон, — коли б я неспроможна була розуміти цього хлопця, чи будь-якого іншого хлопця. Я не претендую на глибокодумність, але в мене є здоровий глузд!

— Без сумніву, моя люба Джейн, — сказала мати, — ви надзвичайно чудово розумієте все!

— Ох, люба, не треба! Будь ласка, не кажіть цього, — гнівно вставила міс Мердстон.

— Але я певна, що це так, — доводила моя мати. — І кожен знає, що це так! Я стількі разів знаходила цьому підтвердження, що вже мала нагоду переконатися, тож ніхто не може бути більш певний у цьому, ніж я. І тому я говорю з щирою покірністю, моя люба Джейн, запевняю вас!

— Скажімо, що я не розумію хлопця, Кларо, — відказала міс Мердстон, перебираючи маленькі ланцюжки на зап'ясті. — Погодимось, якщо хочете, що я зовсім не розумію його. Він занадто глибокий для мене! Але, мабуть, розум мого брата спроможний якось проникнути в глибини цього характеру? І здається, брат мій саме про це говорив, коли ми, не дуже делікатно, перервали його.

— Я гадаю, Кларо, — сказав містер Мердстон низьким суворим голосом, — що в такому питанні можуть бути кращі й безсторонніші судді, ніж ви.

— Едварде, — несміливо відповіла моя мати, — ви, звичайно, кращий за мене суддя в усіх питаннях. Це стосується і вас, і Джейн. Я тільки сказала...

— Ви тільки сказали щось слабке і нерозсудливе, — мовив він. — Спробуйте не робити цього більше, моя люба Кларо, і стежте за собою.

Мати поворушила губами, ніби відповідаючи: «Так, мій любий Едварде», але вголос вона не сказала нічого.

— Я казав, Девіде, — продовжив містер Мердстон, повертаючи голову і жорстко дивлячись прямо на мене, — що з сумом відзначаю ваш понурий характер. Я не можу допустити, щоб перед моїми очима розвивався такий характер, не спробувавши поліпшити його. Ви мусите намагатися, сер, виправити свій характер. Ми мусимо намагатися виправити його заради вас.

— Прошу пробачення, сер, — пролепетав я. — Я не хотів бути понурим, коли повернувся додому.

— Не думайте врятуватися брехнею! — так люто відказав він, що мати моя мимоволі підвела тремтячі руки, немов збираючись стати між нами. — Через свою понурість ви замикаєтесь у своїй кімнаті. Ви сидите в своїй кімнаті, коли вам слід бути тут. Знайте, що тепер, раз і назавжди, я вимагаю, щоб ви були тут, а не там! Далі я вимагаю, щоб ви були слухняні. Ви мене знаєте, Девіде. Я змушу вас це зробити!

Міс Мердстон хрипко хихикнула.

— Я вимагаю шанобливого й слухняного ставлення до мене, — він вів далі, — і до Джейн Мердстон, а також до вашої матері. Я не дозволю, щоб якась дитина для своєї втіхи уникала цієї кімнати, ніби заразливої. Сідайте!

Він наказав мені, немов собаці, і я покорився, наче собака.

— І ще одна річ, — сказав він. — Я помітив, що ви прихильні до низького і простого товариства. Ви не повинні товаришувати зі слугами.