Читати книгу - "Ініціація"

«Ні, вона не була помічницею депутата, — думаю. — Швидше за все, в торгівлі працювала…»

— …і створення розгалуженої мережі наших регіональних осередків, — завершує думку пані Півник.

Якби не гонорар, і 50 % якого кардинально покращували мій життєвий рівень, я б зі співчутливою щирістю попрацювала екскурсоводом. Повела б пані Півник до справжньої громадської організації, і пані зрозуміла б: балакучій Валентині не спало б на думку писати статут для того, аби відкрити для волонтерів двері своєї небагатої квартири на Нивках.

— Завтра замовлю для вас постійну перепустку, — чую голос пані Півник. — Заберете в охорони, коли прийдете наступного разу.

— Добре, — відповідаю.

Добре? Із Жилянської задумливо повертаю до ботанічного саду, від нього прямую в бік Володимирської, жалію бідну немолоду жінку. Як не пожаліти? Усіх людей люблю. І пані Півник, бо вона навіть не уявляє, як тяжко їй доведеться поповнювати свої персональні золотовалютні резерви: приниженням, сумнівними компромісами, дрібними крадіжками і відвертими махінаціями, відсутністю власної думки, чи ще гірше — цілковитим нехтуванням власною думкою.

А власні думки того не прощають, гризуть душу.

Мені простіше. Не підписалася під ідеями нової контори. Технічний працівник: виправлятиму граматичні-стилістичні та інші помилки, виструнчуватиму розхристані тексти тіньових натхненників публічного «Кресала», ліпитиму слогани і заклики, тексти пропагандистських листівок і роликів, якщо, звісно, дійде до роликів і справжні хазяї «Кресала» не припинять його формальної показної активності, як телевізійники в середині сезону зупиняють провальний серіал.

— Відколи тобі подобається бути сліпою? — кепкує реальність.

Не гніваюся. Усміхаюся.

— Відколи ти так оперативно реагуєш на мої потреби? — відказую, бо грошовита робота в «Кресалі» виникла саме тоді, коли питання про їсти-пити-платити могли б суттєво попсувати мою дивовижну історію. А тепер усе прекрасно. Можу і далі пливти з Блеком у хиткому човнику посеред безмежного заселеного простору. «Люди не заважають», — сказав мій мужчина.

Змінюю масштаб: реальність не заважає! Не в силі заборонити мені бути щасливою. Знаю, як буде: бездумно і байдужо пробігатиму очима піднесені, з претензією на істину в останній інстанції тексти «Кресала», редагуватиму їх бездоганно зі стилістичної точки зору і знай товкмачитиму собі: не заглиблюватися, не заглиблюватися в сенс! Небезпечно!

— Хіба вийде? Уже відчинила ті двері, — нагадує реальність, та щастя купатися в коханні нівелює решту небезпек.

— Упораюся. Реальність не заважає! — повторюю затято.

Уже на Володимирській, біля Золотих воріт, зупиняюся, бо тільки зараз жаль до нещасної і, певно, дуже самотньої пані Півник відступає. Роззираюся: куди я йду?.. Невже ноги тягнуть на Поділ? А навіщо?

— Бо звикла шанувати час, — констатує реальність. — Бо знаєш: на вулицю Ентузіастів краще повернутися надвечір, коли Блек завершить приготування вечері-пікніка, аби вразити тебе, і ти не пропустиш миті радості здивуватися, надихнутися і вкотре пересвідчитися у надзвичайності історії твого кохання. Бо розумієш, час до вечора слушно використати хоча б для того, аби віддати борги чи врешті розгадати таємниці, які наповнюють тебе, ніби чужі окупували душу, бо то нестерпно і прикро, коли в тобі живе щось не відоме тобі самій.

— Герман… — шепочу. Встигну змотатися на Хорива. Логіка проста: ще раз спробувати випитати в будівельників контакти нових хазяїв цілого поверху в старовинному будинку. Від нових хазяїв отримати відомості про зниклого нотаріуса і, якщо той іще живий, поставити Германові одне-єдине запитання: яку людину він так боявся побачити мертвою в коридорі висотки на Печерську?

— А планувала потішити діда Реформаторського, — нагадує реальність.

Знічуюся, пручаюся: дурні плани! Не піду до діда! І на Хорива зайве повертатися. Не зараз, бо зараз хочу до Блека! Дохлу рибу смажитимемо разом, і це не забере ані радості, ані збудженого натхнення. І хоч сон — із моєї історії, бо точно не з реальності, вистачить сил не думати про нього, як про реальні зобов’язання і борги. Сьогодні особливий день. Надвечір Блек скаже: «Ромо-Розо. Кохаю тебе…»

Хочу до Блека. Викликаю до Золотих воріт таксі.

— На Лівий берег? — перепитує чемний таксист.

— Давайте спочатку на Хорива, — бовкає мій клятий язик.

Центр стоїть. Автівки тужать у пробках, наповнюючи і без того брудне повітря прикрими викидами.

— Може, спробуємо через Львівську площу на Вали? — пропонує таксист.

— Добре. — Мені все добре. Згадки про страхітливий сон, про Германа, про бідолашну пані Півник не перекреслюють радості літати, бо кінцевий пункт польоту незмінний — мій мужчина. Усіх люблю. Усіх шкода. Усі не заважають. Особливо сьогодні.

Таксі потроху суне в бік Валів, дедалі частіше зупиняється, нудьгує, та на Глибочицькій перед Валами остаточно завмирає, бо пробка перетворюється на багатокілометровий затор.

— Добре. — Мені все добре. Розплачуюся з таксистом: пройтися пішки улюбленим Подолом до Хорива — то розкіш. Чом би не потішити себе? Онде по курсу — Житній ринок.

Житній — теж подільська родзинка: будівля з козирком обклалася різнобарвними торговими наметами, кіосками зі смакотою швидкого приготування, бабами з торбами, а в торбах на продаж «усе своє, домашнє, ще вчора бігало-неслося-росло-квітло». Містяни ведуться. Охоче обступають бабів, смакують біля кіосків, отоварюються в наметах, і через це навколо Житнього вирує хронічна передсвяткова метушня-штовханина, оптимістичне людське гудіння.

У-у-у… Від Хрестовоздвиженської церкви спускаюся до ринку, повільно занурююся у те гудіння. У-у-у… Диво, як гарно! «Квашена капуста, огірки, курчатко-курчатко, яйця домашні, чебуреки — справжні, кримськотатарські, яблучка…» — веселий людський галас набирає ознак окремих слів. Гармонія? «Чогось бракує», — сказав би Блек.

— Тебе бракує, — шепочу. Роззираюся, ніби Блек має з’явитися одразу після моїх слів. І завмираю від несподіванки, бо крізь рухливий натовп бачу його. Блека.

Із Житнього ринку виходить мій мужчина. Це ж точно він. Тримає в руці величезну щуку. Усміхається.

Сміюся тихо, щасливо, шепочу реальності:

— Дякую. Ти ще ніколи так оперативно не реагувала на мої фантазії.

— Є за що? — дивується реальність.

Звісно є! До біса плани повернутися надвечір, на все готове. Ну дурня ж! Разом патратимемо рибину, разом смажитимемо, хоч мама і вважає, що щука для смаження не годиться, що краще перекрутити на котлети, та нині це здається зловісним блюзнірством. Це як змінити сутність, як живі м’язи любові перекрутити на аморфний фарш. Прискорююся, проштовхуюся крізь натовп. Підкрадуся зі спини, обійму. Скажу: отепер усе, тепер гармонія. Блек не втримається, не чекатиме до вечора, скаже: «Ромо-Розо. Кохаю тебе».

Блек стоїть біля центрального входу Житнього ринку. Не йде, ніби точно знає: я поряд, зараз прилечу. До нього лишається метрів двадцять… Уже можна просто крикнути: «Любий! Я тут!»

— Тимуре! — чую голос Ульки, зупиняюся, роззираюся схвильовано. Що за день! І Улька зі своїм Тимуром десь поряд? Ну і класно! Віддам їй флешку, бо прихопила, ніби відчувала, що