Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

шлаковипуском багаторазового використання: перший тип — горни з наземною шахтою або часто заглибленою в землю і передпічною ямою; другий тип — горни у вигляді ям зі шлаковипуском. Обидва типи існували в деяких варіаціях залежно від культурної традиції та місцезнаходження в часі і просторі.

У племен рубежу та перших століть н. е. побутував перший тип горнів. Наприклад, на поселенні носіїв зарубинецької культури, що біля с. Лютіж Київської обл., було знайдено залишки глинобитних печей з наземними та дещо заглибленими у землю топками заввишки до 0,7—0,8 м, та в перетині топкової частини 0,4—0,45 м, що досить добре збереглися. Сліди залізодобування у вигляді уламків стінок горнів та залізних шлаків віднайдено майже на 20 зарубинецьких пунктах з 50, які розкопувались[252]. З цього випливає, що металурги одного пункту забезпечували залізом найближчу околицю, тобто кілька сусідніх общин. Але водночас існували й спеціалізовані центри з виготовлення заліза, які були відокремлені від общин. Прикладом може служити Лютіж, де здійснювалися всі процеси, пов’язані з отриманням металу, а саме: випал і заготівля деревного вугілля, видобуток і підготовка до металургійного процесу болотяної руди й, нарешті, виготовлення заліза. Про це свідчать залишки приблизно 400 ям для випалювання та збереження вугілля і вогнищ з купами болотяної руди та залишки 15 горнів. Враховуючи можливі масштаби виробництва заліза та деревного вугілля у Лютежі, місцезнаходження і характер забудови цього поселення, можна вважати, що йому в соціальному плані були притаманні більш значні функції, ніж забезпечення сировиною ковалів найближчих общин. Можливо, завданням таких центрів, як Лютіж, було задоволення потреби в залізі всього племені чи навіть союзу племен. Горни, аналогічні до зарубинецьких, зафіксовано у населення Подністров’я цього ж часу. Так, на поселенні Ремезівці знайдено дві майстерні із залишками горнів.

У племен, які дещо тісніше були пов’язані з латенським світом, використовувався інший тип залізодобувного горна, схожий до зафіксованого поблизу с. Ново-Клинове в українському Закарпатті, тобто саме ямний горн одноразового використання. Такі горни отримали широке застосування пізніше, у другій чверті І тис., у носіїв пшеворської культури на території Польщі (Свентокжиський металургійний центр). Залишки подібних горнів виявлено також у районі Умані, але культурна їх належність остаточно ще не з’ясована.

У другій чверті І тис. продовжували функціонувати горна наземного типу. Вони відомі серед пам’яток черняхівської культури у різних її регіонах: Лепесівка на Волині, Іванківці в Середньому Подніпров’ї тощо й подекуди в модифікованому вигляді, наприклад, у Молдові на поселенні Лопатна. Тут горни були складені з вапнякових плит на глиняному розчині. Були також горни багаторазового використання у вигляді ями. Стінки таких горнів викладені з плиток вапняку, що обмазані глиною. Серед пам’яток цього часу поки що не знайдено спеціалізованих металургійних центрів.

У другій половині І тис. відбуваються значні зрушення у соціально-економічному розвиткові слов’ян. Потреби в залізі суттєво збільшуються. І хоч технологічні традиції залізодобування залишаються тими самими, що й у попередні часи, кількісно видобуток заліза значно зростає. На ряді поселень VI—VII ст. відкрито залишки поодиноких сиродутних горнів наземного типу. Вони знаходяться на тих самих поселеннях, на яких мешкали всі члени общини — це Ріпнів-ІІ на Львівщині, Волоське в Надпоріжжі, Семенки і Самчинці на Південному Бузі тощо. Мабуть, металурги цих поселень забезпечували потреби в залізі членів своїх общин. Але для цього часу відомі також відокремлені спеціалізовані центри з виробництва заліза типу Гайворона на Південному Бузі, де відкрито 24 сиродутні горни наземного типу і залишки агломераційних печей для обпалу руди. Технічні потужності цього пункту, ймовірно, були розраховані на задоволення потреб у залізі одного з племінних об’єднань східних слов’ян, що займало на той час Південне Побужжя.

У пам’ятках VIII—X ст. сліди залізодобування знаходять також у вигляді поодиноких горнів, шматків шлаку чи уламків стінок горщиків на окремих поселеннях, наприклад у с. Черневе в Закарпатті, Парієвка і Хрінівка на Південному Бузі, Рашків-І на Дністрі, Ріпнів-І на Львівщині, Волинцеве на Сумщині, Лопатна, Бранешти в Молдові тощо, а також на городищах — Пастирське та Монастирьок на Черкащині, Битиця на р. Псел і, нарешті, Григорівна на Середньому Дністрі, де відкрито залишки 25 сиродутних горнів. Ці горни наземні, але деякі були у вигляді ям, як і в Рашкові-І. На перелічених пунктах виробництво заліза, ймовірно, мало різний соціально-економічний характер. У цей період триває процес утворення суперсоюзу східних слов’ян, до якого входила більшість літописних слов’ян (волиняни, поляни, древляни, сіверяни, полочани, дреговичі). Тому залежно від характеру і потужності металургійного виробництва можна визначити соціально-економічний статус окремих пунктів, на яких знайдено залишки цього виробництва. Поселення, на яких знайдено незначні залишки виробництва, ймовірно, забезпечували металом невелику сільську околицю. Це такі поселення, як Лопатна, Рашків-І та ін. Спеціалізовані ремісничі поселення із залишками майстерень широкого профілю могли задовольняти потреби племінної верхівки (Парієвка, Хрінівка). І, нарешті, великі залишки ремісничої діяльності на городищах можна пов’язати з торгово-ремісничими та політико-адміністративними центрами (Пастирське, Битиця, Монастирьок тощо). Саме в цей час йшов процес формування структури майбутнього давньоруського виробництва, яке складалось з міського, сільського та вотчинного ремесла[253].

Залізообробне ремесло було тісно пов’язане з виробництвом заліза й базувалось на продукції сиродутних горнів — кричному залізі та сталі. Тому й рівень його розвитку був обмежений можливостями криці, тобто губчастого залізного коржа з великою кількістю шлаків (у криці була якась частина сталі). Для того, щоб такий метал став придатним для наступної обробки, крицю кілька разів проковували для ущільнення та вилучення шлаків. Це був досить важкий процес, тому криці виробляли здебільше невеликі, вагою до 2 кг. І хоча якість кричного заліза не була високою, воно протягом майже двох тисячоліть задовольняло потреби людства в основних знаряддях праці і предметах побуту. Крім того, майстри вміли поліпшувати якість кричного заліза шляхом цементації залізних напівфабрикатів. Для цього їх закладали у вогнетривкий горщик — тигель — разом з товченим деревним вугіллям, кістками або рогом, який щільно закривали і ставили в піч або ковальське горно. Таким чином залізо цементувалося, перетворюючись на залізо-вуглецевий сплав — сталь. Можливо, саме для цього використовувалися горна на черняхівському поселенні Іванківці, поруч з якими виявлено велику кількість уламків тиглів, шлаку, обрізків кісток тощо. Поруч з виробничим центром знайдено кам’яні ідоли. Зв’язок капища з виробництвом можна пояснити соціальним статусом слов’янського коваля як чаклуна та жерця поганського бога Сварога. Взагалі цементація заліза була досить трудомісткою і складною, тому сталь йшла тільки на якісні вироби, найчастіше шляхом її наварювання здебільшого лише на леза або інші робочі частини. Якщо в Київській Русі сталь використовували у 8—10 разів