Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

віконта де Пестра здалася їй, мабуть, найрозумнішою.

– Ну, як, стрийко Ґастон був на висоті? – пролунав у коридорі голос Клерфе.

– Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п’єш?

– Я втратив смак до таких речей.

– Ти чекав мене?

– Так, – сказав Клерфе. – Через тебе я стану страшенно доброчесним. Не хочу більше пити. Без тебе.

– А раніше ти пив?

– Так. У проміжках між перегонами завжди пив. Часто це були проміжки між аваріями. Думаю, що я пив зі страху. А може, щоб утекти від самого себе. Тепер усе це минуло. Сьогодні вдень я був у каплиці Сен-Шапель. А завтра збираюся навіть до музею Клюні. Хтось зі знайомих, що бачили тебе зі мною, стверджує, що ти схожа на кралю з однорогом, яка зображена на гобелені, що висить у цьому музеї. Ти маєш великий успіх. Ну як, підемо ще кудись?

– Цього вечора ні.

– Сьогодні ти була в гостях у буржуа, для яких життя – це кухня, салон і спальня, де вже їм зрозуміти, що життя – це вітрильник, на якому надто багато вітрил, так що в будь-який момент він може перекинутися. Тепер ти мусиш відпочити.

Очі Ліліан зблиснули.

– Ти все-таки випив?

– Та ні, мені це не конче. Невже тобі не хочеться ще кудись поїхати?

– Куди?

– На будь-яку вулицю і в усі кнайпи, про які ти щось чула. Ти чудово вбрана. Ти чудово вбрана, але змарнувала таку прекрасну сукню на кандидатів стрийка Ґастона. Цю сукню ми за будь-яких умов зобов’язані вивести на світло, навіть якщо ти сама не бажаєш виїжджати. Щодо суконь існують відомі зобов’язання.

– А щодо людей – ні?

– Звичайно, ні.

– Добре. Але їдьмо повільно. Багатьма вулицями. Усі вони без снігу. З квітникарками на кожному розі. І ми заладуємо ціле авто фіялками.

Клерфе випровадив «Джузеппе» з лабіринту вулиць біля набережній і чекав перед дверима готелю. Ресторан поруч із готелем якраз зачиняли.

– Сумуючий коханець, – вимовив хтось поруч з ним. – Чи не надто ти старий для цієї ролі? – Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.

– Безумовно, – відповів він. – У цьому й полягає уся чарівність!

Лідія закинула на плече край білого хутра.

– Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!

– Ось це комплімент, – відповів Клерфе. – Якщо вже ти так кажеш, отже, вона чарівна.

– Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?

– Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому, – Клерфе розсміявся. – Відколи це ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?

Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут із ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера з таким виглядом, наче то була зброя, Лідія пройшла повз Клерфе. Ліліан з’явилася за кілька хвилин.

– Мені щойно сказали, що ти чарівлива, – повідомив її Клерфе. – Час тебе кудись заховати.

– Тобі було нудно чекати?

– Ні. Якщо хтось довго нікого не чекав, очікування молодить його на десять років. А то й на всі двадцять. – Клерфе подивився на Ліліан. – Мені здавалося, що я вже ніколи не чекатиму.

– А я завжди чогось чекала. – Ліліан подивилася услід обстриженій на бубон жінці в кремових коронках, що вийшла з ресторану, на ній було намисто з діамантів завбільшки з горіх.

– Як воно виблискує! – сказала Ліліан.

Клерфе нічого не відповів. Коштовності були для нього небезпечною темою, якщо вони захоплять уяву Ліліан, завжди знайдуться люди, які зуміють краще, ніж він, задовольняти її примхи.

– Не для мене, – сказала зі сміхом, мовби відгадавши його думки.

– Ти вбрала нову сукню? – запитав.

– Так. Сьогодні надіслали.

– Скільки їх тепер у тебе?

– Вісім разом із цією. Чому ти запитав?

Лідія Мореллі здавалася добре інформованою. І те, що вона сказала, ніби суконь три, нормально.

– Стрийко Ґастон жахається, – зауважила Ліліан, розсміявшись. – Усі рахунки я відправила йому. Він не знає тільки одного: цих суконь мені вистачить на все життя. А тепер рушаймо в найкращий нічний клуб, який знаєш. Ти маєш рацію, у суконь теж є свої права.

Була четверта ранку.

– Поїдемо кудись іще? – запитав Клерфе.

– Так, поїдемо, – кивнула Ліліан. – Ти не втомився?

Клерфе знав, що він не має права запитувати Ліліан, чи не втомилася вона.

– Поки що ні, – сказав він. – Тобі подобається?

– Усе чудово!

– Добре, тоді поїдемо в інший ресторан. З циганським хором.

І Монмартр, і Монпарнас, хоч і з деяким запізненням, усе ще переживали післявоєнний чад. Строкаті лігва кабаре й нічних ресторанів тонули в тумані, мовби знаходилися під водою. Усе, що тут відбувалося, було нескінченним повторенням одного й того самого. Без Ліліан Клерфе люто нудьгував би, але для неї усе це було новим, вона бачила не те, що є насправді, і не те, що бачили інші, а те, що хотіла побачити. У її очах нічні ресторани, що дерли шкуру з клієнтів, перетворювалися на вогнища життя, а оркестри, що ганялися за чайовими, давали концерти здійснених мрій. Зали, заповнені фордансерами, нуворишами, вульгарними й безглуздими кралями, – усіма тими, хто не вертався додому, бо не знав, як убити час, або ж тому, що розраховував на легку пригоду або на якусь угоду, ставали в її очах іскристим виром, бо вона цього хотіла та прийшла сюди заради цього.

«Ось що відрізняє її від тих, хто товчеться тут, – думав Клерфе. – Усі вони прагнуть або пригод, або бізнесу, або заповнити гармонійним галасом порожнечу в собі. Вона ж полює на життя, тільки на життя, вона, мов навіжена, полює на нього, наче життя – це білий олень або казковий одноріг. Вона так віддається гонитві, що її азарт заражає інших, вона не знає гальм, не дивиться на боки. З нею почуваєшся то підупалим стариганем, то молодиком, і тоді з глибин забутих років раптом випливають обличчя, прагнення і тіні снів, а потім несподівано, мов спалах блискавки в сутінках, з’являється давно забуте відчуття неповторності життя».

Цигани нахилялися над столиком, уважно стежачи своїми оксамитовими очима, і грали. Ліліан слухала зачаровано. «Для неї все це справжнє, – думав Клерфе, – степ, самотня скарга ночі, самотність, перше вогнище, біля якого людство знайшло сховище, навіть найдавніша, найзаяложеніша й найсентиментальніша пісня є для неї гімном людства, у кожній такій пісні їй вчуваються і скорбота, і бажання втримати нестримне. Можливо, Лідія Мореллі мала рацію: в цьому було щось провінційне, але цур йому й пек, якщо не саме через це я мушу її обожнювати».

– Мабуть, я надто багато випив, – мовив він.

– Що