Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

німецькою, польською та турецькою мовами. Ех, взяти б Марію та гайнути до своїх…

У той день Кульчицький був на своєму складі, який винаймав у Леопольдштадті. Користуючись своїми зв’язками, Юрій возив з Туреччини різні східні товари і тут, у Відні, здавав їх австрійцям оптом для перепродажу. Торгівля пішла жваво, тож вони із Марією планували собі багато речей…

– Тютюн зносьте он у той кут – він не любить вологості. Так-так, туди. А килими – он там, – наказував Кульчицький робітникам, що розвантажували з возів його товар і розкладали на складі.

– Гер Кульчицький! – раптом покликав його хтось по-німецьки, і Юрій обернувся.

Це був Шульц – купець-австріяк, із яким вони співпрацювали у «Східній орієнтальній компанії». На вигляд – класичний німець: синьоокий, суворий і рудий.

– Я знаю, пане Кульчицький, що ви колись були на Запорозькій Січі, – почав розмову Шульц без зайвих передмов.

– Були часи.

– Добре. А чи знайомий вам отаман Сірко?

– Ну… Але він зараз далеко звідти – в Сибіру…

– Так, я знаю. Однак маємо відомісті, що цей чоловік скоро повернеться: польський гетьман Собеський доклав до того величезних зусиль.

– Це добре, – розправив вуса Кульчицький.

– Багато впливових людей у Європі зараз дуже зацікавлені у цій людині, зокрема, і наш цісар: мусимо повернути його у коло наших друзів. А вам, гер Кульчицький, належиться велика місія: поїхати на Запоріжжя і зустрітися там із Сірком. Розумію, що у вас зараз нове життя, родина, але у вдалому повороті цієї справи зацікавлено дуже багато великих людей. Ми з вами, пане, надто далеко зайшли, щоби зараз відмовлятися.

Кульчицький гірко посміхнувся:

– Куди ж вам відмовиш. Через Львів поїду, рідню провідаю.

– Ні, треба плисти морем через Очаків: нам потрібні найсвіжіші дані про пересування турецького війська…

1673 рік, літо. Запорозька Січ

Тут завжди пахло степовим вітром, зіллям і спокійною дніпровською водою. А ще тут пахло рибою і саламахою, пахло піснею, дотепним словом, жартом, пахло рівністю, побримством та твердою християнською вірою. Хто хоч раз побував тут – ніколи не забуде того духу, який вдихає чоловік не лише своїм носом, а усім тілом, цілим єством.

Чортомлицька Січ не була вже й такою великою, всього 900 сажнів кругом та 6 сажнів вал заввишки. Набагато ширшою від вулиць поміж куренями, та навіть від січового майдану, була козацька вільна душа. Це відчули кульчичани, щойно опинилися всередині. Вони з подивом оглядали січові укріплення: рів, вали, бійниці, башту, дерев’яні коші, насипані землею. А ще розглядали химерних січовиків, їхній побут та одяг. А запорожці, як і всі вільні люди, одягалися яскраво, говорили голосно, сміялися, і кожен з великим інтересом займався своєю роботою. Січовики не звертали уваги на новоприбулих: кожен день сюди прибували свіжі люди, аби в таких суворих умовах сьорбнути такої солодкої свободи.

На майдані вже був писар зі своєю книгою, і кульчичани пішли просто до нього, щоб вписав до якогось куреня.

Звістка про прибуття на Січ новобранців аж із землі Самбірської привернула увагу деяких козаків, і вони рушили на майдан, щоби упізнати когось знайомого. Хлопців саме вписали до Тимошівського куреня, бо, як сказав пан писар, там було вже багато їхніх земляків.

– То це ви із Самбора, круца-фіца? – раптом перепинив їм дорогу високий козак.

– Із Кульчиць ми. А ще з Білини, Городища, – відповів старший із них – широкоплечий козак.

– А, шляхта. Тільки знайте, панове, у нас тута нема шляхтича й хлопа, а тільки всі вільні братчики. До якого куреня приписані?

– Тимошівського.

– До нашого, добре є. Походите трохи у мене в молодиках, доки розуму козацького не наберетеся.

Шляхтичі перезирнулися.

– Як-то в молодиках? – запитав найстарший. – Я називаюся Іван Конашевич – Попіль з Кульчиць, роду Драго-Сас. І я сюди прийшов, аби не пахолком бути, а тільки козаком.

Інші шляхтичі підтримали його. Було їх четверо разом з Іваном. Запорожець зміряв могутню статуру Конашевича-Попіля, мовив:

– А, Сагайдачного внуки? Тільки маю я в носі, чиї ви родичі, бо тут, на Запоріжжі, собі кожен сам дорогу стелить. Кажи один з другим, що потрафиш?

– Що хочеш – хоч на шаблі, хоч на пістолях! – гукнув Попіль.

Запорожець рвучко зняв шапку з голови й кинув до землі, просто у дорожну пилюку. Тоді почав засучувати рукави.

– Покажи, чого вартуєш, круца-фіца.

Попіль і собі почав готуватися до поєдинку: поволі почали сходитися козаки, аби подивитися двобій. І шляхтич, і запорожець були готові.

– Якщо десять разів наші шаблі не поцілуються – підеш молодиком: навчу, як треба шаблю тримати, – пообіцяв запорожець.

Попіль був відважним парубком, тому відразу пішов у бій. Удар у нього сильний, бо сам шляхтич кремезний, широкоплечий, хоч і невисокого зросту. Важку мав руку. Рубонув чотири рази, запорожець відбив і мусив відступити вбік, пірнувши під удар.

– Ти, пане шляхтичу, не на тоці, і в руках шабля, а не ціп.

Ці слова розізлили Попіля – і він знову пішов у атаку. Запорожець знову відбив його удари, натомість вдарив сам. Шляхтич ледве відбився, тоді ще раз і ще: ця контратака трохи збила пил із Івана: він вирішив бути обережнішим. Тепер запорожець почав насідати на нього, шляхтич відбивався, аж тут запорожець своєю шаблею закрутив шляхетську – й одним ударом вибив Попілю зброю з рук.

Козаки схвально загули, Попіль стиснув кулаки з досади.

– Ти витримав іспит: було більше, як десять, товаришу.

Запорожець підняв шаблю й простяг її Попілю, а разом з нею і свою руку. Нащадок Сагайдачного роззирнувся навсібіч, тоді посміхнувся, потис руку запорожцеві – тепер він справжній січовик!

– А ви чого стоїте, круца-фіца, і не витягаєте свої шаблі? – гукрнув запорожець до решти новоприбулих. – Хіба не чули, що кожен січовик може Дніпро переплисти і птаха на льоту з пістоля поцілити?!

Усі троє, ніби по команді, вихопили пістолі.

– Он голуби дикі, – показав запорожець на пару голубів, що сіли поворкувати на курені. – Поскубайте їм п’юрка.

Шляхтичі перезирнулися. Нарешті один з них мовив:

– Божого птаха стріляти не будемо. Давай ліпше у твою шапку.

Відповідь розсмішила запорожців, і вони почали сміятися із такої дотепності.

– Добрі з вас козаки, круца-фіца, – посміхнувся й собі січовик, що приймав іспит у новоприбулих.

Із гурту вийшов середнього зросту чоловік і підійшов до них.

– Вітаємо в січовому братстві. Чи впізнаєте мене, пани-брати?

Шляхтичі перезирнулися.

– Як же не впізнати? Ти – Юрій Кульчицький-Шелестович. Ми принесли тобі вітання