Читати книгу - "№1"

застав цю бальзамну тишу. Мама поралася в задній кімнаті, не чула мого приходу. Завжди я приїжджав у підготовану атмосферу гостинності й очікувань, з цілуваннями, обніманнями й жартами — а тут я потрапив у природний, неспеціальний ефір, у якому були її щоденні звуки й відтінки. Мене заворожила ця аудіостерильність. Цокання секундної стрілки кварцового годинника, тихе булькання пристрою в акваріумі, автоматичне вмикання котла — усе це теж було тишею. Все це було суцільною тишею будинку, в якому я виростав, але якого я ніколи не чув. Поскрипування підлогових дощечок, стікання крапель конденсату по віконній рамі — будинок оживав у своїй цілковитій тиші, автором якої є мама. Я раптом збагнув, що це і є її спокій, її бажаний стан. Усе, що я робив усі ці роки, безумно гасаючи по будинку і здіймаючи порох, порушувало її внутрішню гармонію, стан спокою, гіпобіоз. А зараз у цій смиренності, теплизні, пошурхуванні, у гравітаційному танці мікропилинок наш будинок разом зі своєю господинею ще ніколи не був таким живим, ущерть наповненим матерією існування. Тут навіть тріщини на стінах ожили, як у ті часи, коли я лежав із ангіною і нафантазовував собі настінний сюр. Мені було ніяково порушити цю ідилію тиші й рутини. Я навшпиньки підійшов до задньої кімнати, мама мене помітила, мало не зойкнула — і згасла. Згасла, як гасне темрява в момент запалювання свічки. Просто згасла. Суцільна ідилія розпалася на оречевлену геометрію меблів, плінтусів, настінних візерунків, віконних перемичок. Мама ніби стрепенулася, вернулася звідкись, почала жартувати, щось розпитувати, але то була вже інша людина, яку накрутили, наче годинник, і вона відпрацьовувала ліміт пружини. Тепер я постійно боюся тривожити її собою. Уже нема що пити. Уже нема що викручувати. Лишень віддавати отриману колись любов, яку (такий задум небес) ти вже давно конвертував у щось інше й забув.

— У тебе теж так?

Товариш, який уже перестав бути духівником, замислився, коли я спитав.

— Як тобі сказати… Я вважаю, що ми нічим не зобов’язані нашим батькам. Навіть більше скажу — ми маємо право ставати зовсім чужими людьми, коли нам стукне 18.

— А вдячність? — не вгавав я.

— А вона не заважає бути чужими.

— Але ж тоді ти не зможеш цю вдячність продемонструвати.

— І не треба. Тоді ти стаєш боржником. А це дуже погано для стосунків «батьки — діти».

— Я погоджуюся. Коли ти щось комусь винен, то ти винен, сорі за каламбур.

— От на цьому дуже часто базуються всі родинні непорозуміння. Я з таким уже стикався. Деякі батьки все життя шантажують дітей тим, що вони їм винні все життя.

— Є таке.

— Як це назвати? Все життя докоряти тим, що в тебе є вони, батьки. І ти мусиш їх любити, обходжувати, догоджати і робити те, що вони тобі скажуть.

— З почуття вини, з почуття вдячності.

— Це жахливо. Взагалі-то любов мусить бути добровільною. Інакше це не любов. Або це любов із примусу. Я, до речі, схильний думати, що любов до батьків — це любов із примусу. Ти ж не маєш вибору. Ти повинен любити своїх батьків навіть тоді, коли вони наркомани, садисти або ще хтось. Але оскільки вони твої батьки, то ти без вибору їх любиш.

— Кажеш не любити?

— Я кажу любити добровільно. Усвідомлено. А для цього не обов’язково кожного вечора бачитися, передзвонюватися і лізти в душу один до одного. Я, наприклад, зі своїми батьками не можу обговорювати нічого, що мене турбує або гризе. Взагалі нічого.

— Ти їх любиш?

— Знову ж таки не все так однозначно. Звичайно, я їх люблю, бо вони мене народили і виховали. Але сказати, що вони центральні люди в моєму житті, я не можу. Це буде неправдою.

— Яким було твоє дитинство?

— Цілком звичайним. Батьки подарували мені звичайне дитинство, яке мало чим відрізняється від мільйонів інших.

— Ну принаймні тебе не били ледь не до смерті, не знущалися з тебе, голодом не морили, до проституції не змушували.

— А хотілось би.

— Тьху на тебе. Плюнь три рази. Ти що, дурний?

— Я серйозно. Мені хотілось би пережити в дитинстві щось таке, що лишило би величезний слід, що перевернуло би моє життя. А то і згадати нема чого. Садочок, школа, друзі, футбол, машинки, ровер. Нічого особливого.

— Так у цьому і є суть щасливого дитинства — що не стається нічого страшного.

— Але воно має зворотний бік медалі. Потім мені дуже бракувало імунітету на всілякі потрясіння.

— Тобі ремня бракує, а не потрясіння.

— Ну чого ти… Коли я виріс, то зрозумів, що взагалі життя не знаю. Я не знав, як реагувати на серйозні виклики. І запитати не мав у кого. Бо батьки, сам розумієш: робота, поле, збирання врожаю, колядки і всяке таке. Кого будеш питати?

— Себе треба питати, шановний. От чого я не розумію — питати порад у батьків.

— А видиш!

— Ну бо так! Я майже ніколи не звертався по пораду до мами чи бабці. А останні десятиліття — взагалі ні разу.

— Останнє чи останні?

— Останні. Я вважаю, що за порадою до батьків звертаються ті люди, які бояться брати відповідальність на себе.

— Я коли був духівником певний час, то постійно зупиняв себе, аби не дати поради Павлові. Ні в якому разі. Боже, борони. Бо тільки-но ти даси пораду, автоматично стаєш відповідальним за результат. А як можна бути відповідальним за чуже життя?

— І що ти в таких випадках робив, коли хтось приходив порадитися?

— Намагався почути, до якого рішення схиляється сама людина. І потім обговорити різні варіанти. І знаєш що мене завжди найбільше дивувало?

— ?

— Люди не здатні робити те саме без чиєїсь допомоги збоку.

— А мене це не дивує. Більшість людей, яких я знаю, не є самодостатні.

— А я десь прочитав дуже класний афоризм. Люди — як ртуть: збираються докупи лише тоді, коли їх розіб’ють.

— Шикарно.

Тато безбожно гуляв. Він примудрявся мати трьох коханок паралельно. Він був із тих, хто не вмів фільтрувати свої пріоритети. Заради свого актуального захоплення він міг шкодити основній сім’ї, не додаючи їй ані грошей, ані своєї присутності вдома. Заробляючи не бозна-які мільйони, він дарував коханкам сережки, ланцюжки, шкіряні чоботи, возив на закарпатські водоспади, тоді як сім’я жила на одну зарплату і згущонку бачила лише на