Читати книгу - "Казки народів світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Яцусь виліз із карети. На подвір’ї зустрів його старий Бурек, іще худіший, ніж був колись, з наїженою шерстю. Він люто загавкав на Яцуся, аж присідаючи на задні ноги — не пізнав. Яцусь підійшов до хати. На порозі, спершись об одвірок, стояла мати, дивилась на нього і теж не пізнавала.
В Яцуся защеміло серце.
— Матусю! — гукнув він. — Це ж я, ваш Яцек.
Мати глянула на нього почервонілими очима.
— Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцека вже й на світі нема. Якби він був живий, то невже б за два роки не обізвався до нас? Та ще й коли б він, як оце ви, мав усього вдосталь — невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Ні, де там! Мій Яцусь мав добре серце, він навіть і не схотів би того щастя, яким не міг би поділитися із своїми.
Почервонів Яцусь, опустив очі. Кишені в нього були повнісінькі золота, та ледве він сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матері, як його взяв страх: адже зараз він утратить усе чисто.
Він стояв, похиливши голову від сорому, а мати дивилася на нього.
Потроху почала збиратися рідня, з хати виглянув батько… В Яцуся серце зм'якло, та як глянув на свою карету й коней, та згадав про свій палац, йому вже й дивитися ні на що не схотілося.
Одвернувся він од батька й матері й, не кажучи слова, пішов з двору. Тільки Бурек люто загавкав йому вслід. А Яцусь сів у карету і наказав їхати назад. Та що з ним діялося — про те й розказати не можна. Мов прокляття, лунали у вухах материні слова про те, що не матиме щастя та людина, яка не хоче поділитися ним з іншими.
Повернувся Яцусь до палацу, загадав покликати гостей та понакривати столи, загадав, щоб в усіх кімнатах грала музика. Але все було даремно.
Цілий рік було Яцусеві гірко, а в грудях наче каменюка лежала.
Не витримав він — через рік знову поїхав до своїх.
Глянув — усе, як було: жолоб, пеньок, дах, драбина, і Бурек так само гавкає, аж присідає. Тільки стара мати не вийшла з дверей.
Та ось на порозі став найменший брат Яцуся, Мацек, у самій сорочці.
— Де ж матуся? — питає Яцусь.
— Хворі лежать, — відповів хлопець і заплакав.
— А татусь?
— На кладовище пішли…
Хоч Бурек мало за п’яти його не хапав, зайшов Яцусь до хати. Стара мати стогнала на лаві. Підійшов до неї Яцусь, вона глянула на нього і не впізнала. Говорити їй було важко, а Яцусь боявся питати.
Серце його боліло, наче хто ножем простромив. Він сягнув до кишені, щоб висипати золото на лаву, але рука сама стислася в кулак, а по спині побігли дрижаки від страху — от зараз він утратить своє щастя.
«Матері вже недовго на світі жити, а я ще молодий. Невже ж оце мені так відразу все й загубити?» — подумав Яцусь.
І він мерщій вибіг з хати, скочив у карету, примчав до свого палацу, замкнувся й давай плакати. Що вже він не робив, аби полегшало, — нічого не допомагало. Не минуло й року — Яцусь висох, як тріска. Нарешті не витримав, насипав у кишені золота й поїхав до батьків.
Коні стали біля двору. Підбіг Яцусь до хати, а двері кілком підперті. Заглянув у вікно — хата порожня.
Тут якийсь жебрак підійшов до тину й каже:
— Чого ви там шукаєте, ясновельможний пане? Хата порожня — всі в ній повмирали з голоду та від хвороби.
— Через мене вони загинули всі! — вигукнув Яцусь. — Нехай же і я загину!
Ледве він це сказав, як земля розкрилася й поглинула Яцуся, а з ним і цвіт папороті, якого зараз ніхто вже в світі не знайде.
ЯНОСІК
Польська народна казка
Ішов студент на канікули зі школи додому. Йти довелося густим лісом. Студент заблудив, і ніч захопила його в хащі. Блукав, блукав — ніяк з того лісу не вийде. Нарешті виліз на високе дерево й став роздивлятися на всі боки, чи не побачить узлісся. Вгледів десь удалині вогник і кинув у тому напрямі шапку, щоб не збочити з дороги. Зліз із дерева, пішов отак, як летіла шапка, і натрапив на невеличку хатину. У вікні світилося: біля столу сиділа стара бабуся. Відчинив студент двері, зайшов до хатини. Бабуся його й питає:
— Хто ти такий і чого тобі треба?
— Я йшов із школи додому та оце заблудив, — каже студент. — Прошу вас, матінко, пустіть мене переночувати. Мене звуть Яносік.
— Не можу я тебе пустити. Як прийде моя старша сестра, вона тебе вб’є.
Тут студент збагнув, що втрапив до чаклунки, але не злякався.
— Нехай буде, що буде, а я не піду звідси, бо дуже втомився й хочу спати, — сказав він.
Бачить стара, що нічого не вдіє, і покликала його вечеряти, а після вечері наказала сховатися за піччю.
Незабаром влетіла крізь вікно на помелі старша сестра. Закрутила носом і гукнула:
— Гей! Десь тут у хаті є людина!
— Виходь, Яносіку! — каже чаклунка.
Хоч-не-хоч, а довелося Яносіку вийти зі схованки.
— Сідай зі мною вечеряти, — каже старша.
Він сів. А як повечеряли, чаклунка й каже:
— А тепер іди звідси, коли тобі життя дороге, бо повернеться найстарша наша сестра, вона тебе все одно вб’є.
Але Яносік не злякався.
— Не піду нікуди! Тут ночуватиму!
Сказав і заховався за піч.
Аж тут прилетіла й третя сестра — найстарша — і гукнула:
— Гей! Десь тут у хаті є людина!
Знову довелося Яносіку вийти: найстарша чаклунка запросила його до вечері, а коли він, попоївши, ліг спати, чаклунки почали радитись, що з ним робити. Проте він тільки вдавав, ніби спить, а сам слухав їхню розмову.
— Покладімо йому гарячу жарину на голе тіло, — каже одна. — Якщо він витримає біль і не прокинеться, буде з нього сміливець.
Поклали Яносікові на тіло пекучу жарину, а він і не ворухнувся — мовчки терпів біль, аж поки жарина згасла. Тоді чаклунки й кажуть:
— Буде з нього чоловік хоробрий і терпеливий! Отож хай він стане розбійником! Треба його спорядити як слід і дати все, що треба для цього ремесла.
— Я дам йому топірець! — мовить перша чаклунка.
— А я — сорочку!
— А я — пояс!
Яносік лежить і все слухає. Чує: чаклунки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки народів світу», після закриття браузера.