Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

басом Ардаль еп Даги, — то дуже добре.

— Як на мене, також, — проскреготів Йоахім де Ветт.

— Чудово! — крикнув екзальтовано граф Бройн. — За ґвалт чужих дружин тирана та збоченця дістала рука помсти. Чудово!

— Одна тільки річ, — протягнув звуки Льоварден. — Аби довести довіру, пане Скеллен, прошу нам розповісти про актуальне місцезнаходження пана Вільгефорца.

— Панове, я… Мені не можна…

— Це буде гарантія. Запорука щирості й відданості справі.

— Не бійся зради, Скеллен, — додав еп Даги. — Ніхто з присутніх тут не зрадить. То парадокс. За інших обставин, може, і знайшовся б між нами такий, хто схотів би купити життя, зрадивши інших. Але всі тут знають аж занадто добре, що зрадою вони не купили б нічого. Емгир вар Емрейс не пробачає. Не вміє пробачати. Замість серця він має шматок льоду. І саме тому він помре.

Стефан Скеллен більше не вагався.

— Ну добре, — сказав. — Нехай воно й буде запорукою щирості. Вільгефорц ховається…

* * *

Відьмак, який сидів біля країв труб, аж до болю стиснув кулаки. Напружив слух. І пам’ять.

* * *

Сумніви відьмака стосовно амулета Фрінгілли були марними й розвіялися миттєво. Коли він увійшов до великої каверни й наблизився до кам’яного місточка над чорною безоднею, медальйон зашарпався й затремтів на шиї вже не як горобець, а як великий і сильний птах. Наприклад, гайворон.

Ґеральт завмер. Заспокоїв амулет. Не робив ані найменшого руху, аби слух його не збивав ні шелест, ні навіть голосне дихання. Він чекав. Знав, що по той бік прірви, за місточком, було щось, що зачаїлося в темряві. Не виключав, що те щось могло ховатися також і за його плечима, а міст мав стати пасткою. Не мав він наміру дати себе в неї заманити. Чекав. І дочекався.

— Вітаю, відьмаче, — почув він. — Ми на тебе чекали.

Голос у темряві звучав дивно. Але Ґеральт уже чув такі голоси, знав їх. Голоси істот, що не звикли розумітися за допомогою мови. Уміючи користуватися апаратом легенів, діафрагми, трахеї й гортані, створіння ті не повністю контролювали апарат артикуляційний, навіть коли їхні губи, піднебіння та язик мали будову цілком подібну до людської.

Слова, які промовляла така істота, крім того, що були дивно артикульовані й інтоновані, сповнювалися звуків, чужих для людського вуха: від твердих і гидко клацаючих до тих, що сичали й були слизько-м’якими.

— Чекали ми тут на тебе, — повторив голос. — Знали ми, що ти прийдеш, якщо заманити тебе плітками. Що ти залізеш сюди, під землю, аби вистежувати, переслідувати й убивати. Але ти вже не вийдеш звідси. Не побачиш уже сонця, яке так полюбляв.

— Покажися.

У темряві за мостом щось ворухнулося. Темрява в одному місці начебто згустіла й набула більш-менш людських форм. Створіння, здавалося, ані на мить не залишається в тій самій позі й на тому самому місці, змінює їх за допомогою швидких, нервових, нескоординованих рухів. Відьмак уже бачив таких істот.

— Корред, — промовив холодно. — Я міг сподіватися тут на когось подібного до тебе. Аж дивно, що я не зустрів тебе раніше.

— Отакої, прошу, — у голосі рухливого створіння звучала насмішка. — У темряві, а впізнав. А отого впізнав? А отого? А отого?

З темряви безшелесно, наче духи, випірнули три інші створіння. Одне, що чаїлося за спиною корреда, за формою й загальним виглядом також було гуманоїдом, але нижчим, більш згорбленим і більш мавпоподібним. Ґеральт знав, що то кіллмуліс.

Іще дві потвори, як він слушно підозрював, ховалися перед містком, готові відрізати йому відступ, якби він зійшов на місток. Перша, яка була зліва, заскрипіла кігтями, наче величезний павук, завмерла, перебираючи численними ногами. Був то пришкірник. Останнє створіння, що трохи нагадувало канделябр, вигулькнуло, здавалося, прямо з потрісканої сланцевої стіни. Що воно таке, Ґеральт відгадати не зумів. У жодній із відьмачих книг про такого монстра не розказували.

— Я не хочу сварки, — сказав він, трохи розраховуючи на той факт, що створіння почали з розмови замість того, щоб просто стрибнути в темряві йому на карк. — Я не хочу з вами сварки. Але якщо до чогось дійде, стану боронитися.

— Це ми врахували, — шиплячим голосом промовив корред. — Тому ми тут учотирьох. Тому ми тебе сюди заманили. Ти отруїв нам життя, клятий відьмаче. Найкращі печери в тій частині світу, чудові місця для зимування, а ми тут зимуємо чи не від початку історії. А тепер ти приліз сюди полювати, мерзотнику. Переслідувати нас, іти по сліду, убивати за гроші. Із цим покінчено. Як і з тобою.

— Послухай, корреде…

— Увічливіше, — ревнуло створіння. — Я не терплю хамства.

— То як мені до тебе…

— Пане Швайтцер.

— Тоді, пане Швайтцер, — продовжив Ґеральт позірно слухняно й покірно, — буде воно ось як. Увійшов я сюди, не стану приховувати, як відьмак, із відьмачим завданням. Пропоную обійти ту справу мовчанням. Але в цих підземеллях сталося дещо, що діаметрально змінило ситуацію. Я довідався дещо страшенно важливе для себе. Щось, що може змінити все моє життя.

— І що з усього того має випливати?

— Я мушу, — Ґеральт був взірцем спокою й терпіння, — зараз же вийти на поверхню, зараз же, ні хвилини не гаючи, і рушити в дальню дорогу. Дорогу, яка може виявитися дорогою без повернення. Я сумніваюся, чи колись повернуся в цей край…

— Отаким чином ти хочеш купити собі життя? — засичав пан Швайтцер. — Нічого не вийде. Твої благання марні. Ти в нас у пастці, і ми тебе з неї не випустимо. Уб’ємо тебе з думкою не тільки про себе, а й про інших наших побратимів. За — так оце скажу — нашу й вашу свободу.

— Я не тільки не повернуся в цей край, — терпляче продовжив Ґеральт, — але взагалі облишу діяльність відьмака. Ніколи вже не заб’ю жодного з вас…

— Брешеш! Брешеш зі страху!

— Але, — Ґеральт і цього разу не дав себе перервати, — дуже мушу, як уже сказав, звідси вийти. Тож ви маєте на вибір два варіанти. Перший: повірите в мою щирість, і я звідси вийду. Другий: я вийду звідси по ваших трупах.

— Третя, — виплюнув корред, — ти сам станеш трупом.

Відьмак із коротким сичанням видобув меч із піхов на спині.

— Не єдиним, — сказав спокійно. — З певністю не єдиним, пане Швайтцер.

Корред якийсь час мовчав. Кіллмуліс тримався в нього за спиною, розгойдувався й покашлював. Пришкірник згинав і випростовував ноги. Канделябр змінював форму. Тепер виглядав, наче кривобока ялинка з величенькими фосфоресцентними очима.

— Дай нам доказ, — сказав нарешті корред, — твоєї щирості й доброї волі.

— Який?

— Твій меч. Стверджуєш, що перестанеш бути відьмаком. Відьмак