Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— то його меч. Кинь його в прірву. Або зламай. Тоді ми дозволимо тобі вийти.

Ґеральт мить стояв нерухомо в тиші, у якій було чутно капання води зі стелі й стін. Потім повільно, не поспішаючи, увіткнув — вертикально й глибоко — меч у тріщину скелі. І зламав клинок сильним ударом чобота. Той тріснув зі стогоном, відлуння від якого пройшло по всій печері.

Вода крапала зі стін, стікала по ним, наче сльози.

— Не можу повірити, — сказав поволі корред. — Не можу повірити, що хтось може виявитися таким дурним.

Кинулися на нього всі миттю без крику, наказу чи команди. Першим гнав через місток пан Швайтцер із виставленими кігтями й вишкіреними іклами, яких не засоромився б і вовк.

Ґеральт дозволив йому наблизитися, після чого крутнувся в стегнах і втяв, розваливши йому нижню щелепу й горло. Наступної миті був уже на місточку, ударом на відліг розпанахав кіллмуліса. Зіщулився й припав до скелі саме вчасно, щоб канделябр, стрибнувши, пролетів над ним, ледь зачепивши куртку кігтями. Відьмак відскочив від пришкірника, від його тонких лап, що крутилися, наче крила вітряка. Удар однієї з лап дістав його в голову, Ґеральт затанцював, ухиляючись й оточуючи себе широким круговим ударом. Пришкірник підскочив до нього знову, але схибив. Ударив у бар’єр і розбив його, полетівши в прірву разом із градом каміння. До того часу не видав навіть звуку, але як падав, то завив. Виття затихало довго.

Атакували його з двох боків. З одного — кіллмуліс, який, хоча й був поранений, зумів устати. Відьмак скочив на балюстраду мостика, відчуваючи, як під чобітьми хилитається, зсуваючись, каміння, і як тремтить увесь міст. Балансуючи, він опинився подалі від кігтистих лап канделябра й за спиною кіллмуліса. Шиї в кіллмуліса не було, тому Ґеральт тяв його в скроню. Але череп потвори був наче із заліза, довелося його рубанути вдруге. Витратив він при тому трохи більше, ніж потрібно, часу.

Отримав у голову, біль блиснув під черепом і в очах. Він крутнувся, оточуючи себе широким блоком, і, відчуваючи, як швиденько тече з-під волосся кров, намагався зрозуміти, що саме сталося. Дивом уникнувши другого удару кігтів, зрозумів. Канделябр змінив форму й зараз атакував неймовірно подовженими лаписьками.

Це мало свій слабкий бік. А саме — зміщений центр ваги й рівноваги. Відьмак пірнув під лапи, скорочуючи дистанцію. Канделябр, бачачи, що може статися, упав, наче кіт, на спину, виставляючи задні лапи, настільки ж кігтисті, як і передні. Ґеральт проскочив над ними, рубнувши в стрибку. Відчував, як клинок тне тіло. Крутнувся, розвернувся, втяв іще раз, припавши на коліно. Створіння закричало й різко подало вперед голову, дико клацнувши зубиськами перед грудьми Ґеральта. Великі очі світилися в темряві. Ґеральт відкинув його сильним ударом оголів’я меча, рубонув зблизька, знісши половину черепа. Навіть без тієї половини це дивне створіння, що не фігурувало в жодній із відьмачих книг, клацало зубами ще скількись там секунд. Потім померло зі страшним, майже людським зітханням.

Корред, що лежав у калюжі крові, конвульсивно тремтів.

Відьмак став над ним.

— Не можу повірити, — сказав, — що хтось міг бути настільки дурним, щоб купитися на таку просту ілюзію, як та, із ламанням меча.

Не був упевненим, чи настільки корред притомний, щоб його розуміти. Але, узагалі-то, було йому все рівно.

— Я застерігав, — сказав Ґеральт, витираючи кров, що лилася в нього по щоках. — Попереджав, що мушу звідси вийти.

Пан Швайтцер сильно сіпнувся, загарчав, засвистів та заскреготів. Потім затих і став нерухомим.

Вода скрапувала зі стелі й стін.

* * *

— Ти задоволений, Регісе?

— Тепер так.

— Тоді, — відьмак устав, — ну ж бо, біжи та пакуйся. І швидше.

— Це багато часу не займе. Omnia mea mecum porto[19].

— Що?

— Маю невеличкий багаж.

— Тим краще. За півгодини за містом.

— Буду там.

* * *

Він її недооцінив. Підстерегла його. Сам був винен. Замість того, щоб поспішати, міг заїхати на зади палацу й залишити Плітку в більшій стайні, тій, для мандрівних рицарів, персоналу й слуг, у якій коней тримала й уся його дружина. Не зробив того, у поспіху й за звичкою скориставшись княжою стайнею. А міг би здогадатися, що в княжій стайні знайдеться хтось, хто донесе.

Вона ходила від загороди до загороди, ко́паючи солому. Мала на собі коротеньку шубку з рисі, білу атласну блузку, чорну спідницю для кінної їзди й високі чоботи. Коні форкали, відчуваючи злість, якою вона пашіла.

— Отакої, — побачивши його, сказала, вигинаючи шпіцрутен, який тримала в руці. — Утікаємо, значить! Без прощання. Бо лист, який, напевне, лежить на столі, це не прощання. Не після того, що нас поєднувало. Як я здогадуюся, учинки твої пояснюються й виправдовуються надзвичайно серйозними аргументами.

— Пояснюються й виправдовуються. Вибач, Фрінгілло.

— Вибач, Фрінгілло, — повторила вона, люто кривлячи губи. — Як же воно коротко, як же воно скупо, як же безпретензійно, із яким ощадливим стилем. Листа, якого ти для мене залишив, — голову дам на відсіч, — зредаговано, мабуть, настільки ж досконало. Без надмірного марнотратства, якщо йдеться про чорнила.

— Я мушу їхати, — вичавив він. — Ти здогадуєшся чому. І заради кого. Вибач мене, прошу. Я мав намір поїхати тихенько й без шуму, бо… Не хотів, щоб ти намагалася поїхати з нами.

— Те побоювання було марним, — процідила вона, згинаючи шпіцрутен у кільце. — Я б не поїхала із тобою, навіть якби ти просив про те, лежачи біля моїх ніг. О ні, відьмаче. Їдь сам, сам загинь, сам замерзни на перевалах. Я не маю щодо Цірі жодних зобов’язань. А щодо тебе? Чи ти знаєш, скільки тих, хто благав про те, що ти мав? І що ти зараз презирливо відкидаєш, пожбуривши в куток?

— Я ніколи тебе не забуду.

— Ох, — прошипіла вона. — Ти навіть не здогадуєшся, яку я маю охоту зробити так, аби й насправді так сталося. Якщо не за допомогою магії, то за допомогою цієї палиці!

— Ти цього не зробиш.

— Ти правий, не зроблю. Не зуміла б. Стану поводитися, як покинута коханка, та, яка вже набридла. Класично. Відійду з високо піднятою головою. З гідністю й гордістю. Ковтаючи сльози. Потім стану хлипати в подушку. А потім кинуся в обійми іншого.

Під кінець вона майже кричала.

Він не сказав нічого. Фрінгілла також замовкла.

— Ґеральте, — сказала нарешті зовсім іншим голосом. — Залишись зі мною. Здається мені, що я тебе кохаю, — сказала вона, побачивши, що він зволікає з відповіддю. — Залишись зі мною. Прошу тебе про це. Ніколи я нікого не просила