Читати книгу - "Сирітський потяг"

в печі готується гуска, і чорно-білий песик, Монті, сидить під столом, чекаючи об’їдків. Дідусь пішов на річку ловити форель власноруч зробленою вудкою або полювати на куріпку чи тетерю. Тож ми з бабусею на кілька годин залишаємося вдвох.

Бабуня розкачує тісто на ревеневий пиріг, рухаючи качалкою вперед-назад, посипаючи жовте тісто жменями муки, розпластуючи так, щоб воно накрило повну начинки форму. Час від часу вона пихкає своїм «Світ Афтоном[12]», і над її головою піднімаються хмарки диму. Вона пропонує мені льодяника, який тримає в кишені фартуха разом з півдесятком напівскурених «Афтонів» — суміш смаків, яку я ніколи не забуду. На лицьовій частині жовтої пачки цигарок — вірш Роберта Бернса, який бабуня любить наспівувати на староірландський лад:

Тихенько, Афтоне, тихіше дзюрчи,

I ти, моя пісне, ніжніше звучи:

Заснула кохана під шемріт води,

Тихенько, Афтоне, її не збуди![13]

Я сиджу на табуретці й слухаю потріскування гусячої шкіри й шкварчання жиру в пічці, доки бабуня обводить форму для пирога стрічкою з тіста, залишком посередині викладає хрест і змащує пиріг яйцем, закінчує приготування, проштрикуючи його виделкою й посипаючи цукром. Коли пиріг опиняється в печі, ми переходимо до вітальні, «хорошої кімнати», як її називає бабуня, лише удвох, пити пообідній чай, міцний, чорний, дуже солодкий, пригощатися кексом із родзинками, покраяним на кусні, ще теплим. Бабуня вибирає дві чашки зі своєї колекції посуду з трояндочками, що стоїть у буфеті за скляними дверцятами, і такі ж самі блюдця й десертні тарілки, й обачно їх ставить на накрохмалені полотняні серветки. Ірландське мереживо, що висить на вікнах, затримує сонячне світло й пом’якшує зморшки на її обличчі.

Зі свого стільця з підкладеною подушкою я бачу дерев’яний ослінчик для ніг перед кріслом-гойдалкою, вкритий вишивкою з квітами, невелику полицю з книжками — переважно молитовниками й збірками віршів — біля сходів. Я бачу, як бабуня наспівує, наливаючи чай. Її сильні руки й добру усмішку. Її любов до мене.

Тепер, крутячись на цьому сирому, смердючому матраці, я намагаюся зосередитися на своєму досконалому дні, але ці спогади ведуть до інших, темніших думок. Місіс Ґрот, яка стогне у своїй спальні, не так і відрізняється від моєї власної мами. Вони обидві — переобтяжені й невмілі, слабкі від природи чи через обставини, одружені з впертими, себелюбними чоловіками, занурені в опіат сну. Мама очікувала, що я куховаритиму, наводитиму лад і дбатиму про Мейсі та хлопців, покладалася на мене, розказуючи про свої негаразди, й називала наївною, коли я запевняла, що життя покращиться, що в нас усе буде добре. «Ти не можеш цього знати, — відказувала вона. — Що ти там знаєш». Одного разу, незадовго до пожежі, вона скрутилася калачиком на ліжку в темряві, я почула її плач і підійшла, щоб втішити. Коли я її обійняла, вона підвелася й відштовхнула мене. «Тобі до мене байдуже, — гаркнула вона. — І не вдавай, що це не так. Тільки вечерю й маєш на думці».

Я сахнулася, моє обличчя запаленіло, як від ляпаса. І в ту мить щось змінилося. Я більше їй не довіряла. Коли вона плакала, я почувалася занімілою. Після цього вона називала мене безсердечною, зачерствілою. Може, такою я й була.

На початку червня в нас усіх завелися воші, в усіх до одного, навіть у Нетті, в якої на голові заледве чотири волосини. Я пам’ятаю про вошей із корабля — мама страшенно боялася, що ми їх підчепимо, оглядала наші голови щодня й забороняла виходити, коли чула про їх масову появу в інших каютах. «Немає нічого гіршого, як їх позбуватися», — сказала вона й розповіла нам про епідемію в дівчачій школі в Кінварі, коли вона там вчилася. Усім ученицям поголили голови. Мама пишалася своїм густим, темним волоссям і відтоді відмовлялася його стригти. Та ми однаково підчепили їх на кораблі.

Джералд безперестанку чухається, й, оглянувши його голову, я бачу, що їх там аж кишить. Оглядаю ще двох і знаходжу вошей і в них. Напевно, воші на кожній поверхні в домі: на дивані, стільцях і на місіс Ґрот. Я знаю, яке важке буде це випробування: більше ніякої школи, волосся зголять, години роботи, прання простирадл…

Мене охоплює палке бажання втекти.

Місіс Ґрот лежить у ліжку з малям. Примостившись на двох засмальцьованих подушках, натягнувши ковдру до підборіддя, вона просто дивиться на мене, коли я заходжу. Очі в неї запали.

— У дітей воші.

Вона закусує губу.

— А в тебе?

— Напевно, раз у них, то й у мене.

Здається, вона роздумує над цим якусь мить. А тоді каже:

— Ти принесла паразита в цей дім.

Моє обличчя буряковіє.

— Ні, мем, я з цим не згодна.

— Звідкись вони ж узялися.

— Думаю, — починаю я, але слова вимовити важко. — Думаю, доведеться оглянути ліжко. І ваше волосся.

— Ти їх занесла! — кричить вона, відкидаючи простирадла. — Приїхала сюди, така чванлива, наче ти краща за нас…

Її нічна сорочка збрижилася навколо живота. Я бачу чорний трикутник волосся у неї між ніг і відвертаюся, присоромлена.

— Навіть не думай іти! — верещить вона, хапає малу Нетті, що заходиться плачем, бере її під одну пахву, а другою вказує на ліжко. — Простирадла доведеться виварити. А тоді почнеш вичісувати малих. Я казала Джералдові, що це занадто — привести в цей дім знайду, яка бозна-де волочилася.

Наступні п’ять годин іще гірші, ніж я очікувала, — закип’ятити відра води й вилити їх у велику ванну, не обваривши нікого з дітей, кинути у воду кожну ковдру, простирадло й одежину, які можу знайти, й випрати їх господарським милом, а потім пропустити через машинку для викручування. Мені заледве вистачає сили закидати праний одяг й крутити ручку, від важкої роботи болять руки.

Повернувшись додому, містер Ґрот іде поговорити з дружиною, яка примостилася на канапі у вітальні. До мене долітають уривки їхньої розмови — «погань», «гадина», «брудна ірландка», — і за кілька хвилин він заходить у кухню і бачить, що я стою навколішках і намагаюся повернути ручку машини для викручування. «Святий Боже», — каже він і кидається мені допомагати.

Містер Ґрот погоджується, що, напевно, матраци заражені теж. На його думку, якщо їх витягнути на ґанок й облити окропом, то це уб’є паразитів. «Я майже надумав зробити те саме з дітьми», — посміхається він, і я знаю, що це він жартує. Бритвою він швидко голить їм чотирьом голови. Попри мої намагання рівно тримати їхні голови, вони крутяться й смикаються, тож у результаті мають повно маленьких порізів і подряпин. Я згадую фотографії солдатів, що повернулися з Першої світової війни, з запалими очима, голомозих. Містер Ґрот миє дітям голови милом, ті плачуть і верещать. Місіс Ґрот сидить на канапі й спостерігає.