Читати книгу - "Чотири після півночі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ходімо до… — почав Нік, але Дайна його зупинила:
— Зачекайте.
Вона промовила це сильним, наполегливим голосом, і всі здивовано обернулися на неї.
Дайна відпустила руку Лорел і підняла обидві свої. Великі пальці вона завела собі за вуха, а решту пальців розчепірила, наче віяла. Потім вона просто так і стояла стовпом, у цій чудернацькій і доволі дурнуватій позі прислухання.
— Що… — почав Браян, але Дайна різко, безапеляційно прошипіла:
— Шшш!
Вона трішки повернулася вліво, застигла, потім оберталася в протилежний бік, поки мляве світло, що лилося крізь вікна, не почало падати прямо на неї, перетворивши її вже й без того бліде обличчя на щось примарне і моторошне. Вона зняла свої темні окуляри. Очі під ними виявилися широко розплющеними, карими й не зовсім безвиразними.
— Там, — промовила вона тихим голосом сновиди, і Лорел відчула, як жах холодними пальцями починає пестити їй серце. І в цьому вона не була самотньою. Бетані тулилася до неї з одного боку, а Дон Ґефні підступив ближче з іншого. — Там я відчуваю світло. Мені казали, саме тому вони вважають, що я зможу знову бачити. Я завжди відчуваю, де світло. Воно ніби пече мені в голові.
— Дайно, що… — почав Браян.
Нік штовхнув його ліктем, обличчя в англійця видовжилося, повужчало, а лоб збрижився зморшками.
— Помовчте, друже.
— Світло… тут.
Дайна повільно вирушила від них, так і тримаючи долоні віялами біля вух, виставивши вперед лікті, щоби, наштовхнувшись спершу ними, виявити будь-який об’єкт, який може стояти на її шляху. Так вона просувалася, поки не опинилися менш як за два фути від вікна.
Потім вона повільно простягнула руку й торкнулася пальцями скла. Це було схоже на те, ніби чорна морська зірка чітко вималювалася на тлі бляклого неба. Дайна озвалася нещасним мурмотінням:
— Це скло також неправильне, — стиха пролепетала вона тим самим голосом сновиди.
— Дайно… — почала Лорел.
— Шшш, — відгукнулася дівчинка, не обертаючись. Вона стояла проти вікна, як та мала, що чекає на батька з роботи. — Я щось чую.
Ці промовлені пошепки слова вселили в голову Алберта Кавснера якийсь німий, безтямний жах. Він відчув, як щось давить йому на плечі і, опустивши очі, побачив, що, схрестивши руки на грудях, сам учепився в себе.
Браян прислухався зі всією своєю увагою. Він почув власне дихання і дихання інших… проте більше нічого не чув.
«Це тільки її уява, — подумав він. — Ото й усе».
Але залишався заінтригованим.
— Що? — настійливо запитала Лорел. — Що ти чуєш, Дайно?
— Не знаю, — відповіла дівчинка, не відвертаючись від вікна. — Там ледь чутно. Мені було подумалося, що я це чую, коли ми спустилися з літака, та потім я вирішила, що це лише моя уява. Тепер я чую цей звук трішки краще. Я чую його навіть крізь скло. Цей звук… він трохи схожий на рисові пластівці, коли заллєш їх молоком.
Браян обернувся до Ніка й запитав стиха:
— Ви чуєте що-небудь?
— Та нічогісінько збіса, — відповів Нік таким самим, як у Браяна, голосом. — Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю.
— Я думаю, це істерія, — мовив Браян. Тепер він уже шепотів, майже торкаючись губами Нікового вуха.
Дайна відвернулася від вікна.
— Ви чуєте що-небудь? — передражнила вона. — Та нічогісінько збіса. Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю. — Дайна зробила паузу, а потім додала: — Я думаю, це істерія.
— Дайно, що це ти таке говориш? — розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотіння Браяна й Ніка, хоча стояла до них набагато ближче, ніж Дайна.
— Запитайте в них, — сказала Дайна. Голос у неї тремтів. — Я не божевільна! Я сліпа, але не божевільна!
— Гаразд, — промовив Браян вражено. — Гаразд, Дайно. — А потім до Лорел: — Я балакав з Ніком. Вона нас почула. Аж звідтіля, від вікна, вона нас почула.
— У тебе класний слух, золотко, — похвалила Бетані.
— Я чую те, що чую, — сказала Дайна. — І я таки чую щось отам. У тому напрямку. — Дівчинка показала крізь вікно на схід. Вона обвела їх своїми незрячими очима. — І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.
Дон Ґефні нерішуче промовив:
— Якби ви впізнали, маленька міс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.
— Я не можу, — відповіла Дайна. — Але знаю, що воно ближче, ніж було. — Вона знову одягла свої темні окуляри, рука в неї тремтіла. — Нам треба забиратися звідси. І нам треба забиратися швидше. Бо щось наближається. Це щось лихе, воно й видає отой крупнистий звук.
— Дайно, — сказав Браян, — у літаку, яким ми прилетіли, майже закінчилося пальне.
— Тоді ви мусите його туди залити! — пронизливо закричала Дайна. — Воно наближається, невже ви не розумієте? Воно наближається і, якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо! Ми всі загинемо!
Голос у неї надломився, вона почала схлипувати. Вона ж не провісниця, не медіум, а тільки маленька дівчинка, змушена переживати свій жах у темряві, що була майже цілковитою.
Вона нетвердою ходою вирушила до них, її витримка зовсім пропала. Лорел вхопила Дайну до того, як вона встигла наштовхнутися на одну з тих направних линв, які позначали шлях до контрольно-пропускного пункту, і міцно її обняла. Вона намагалася втішити дівчинку, але ті останні слова дзвеніли луною в збентеженому, шокованому розумі Лорел:
«Якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо.
Ми всі загинемо».
12
Креґ Тумі почув, як та мала скиглійка десь там знову почала свій котячий концерт, але не звернув уваги. Він знайшов те, що шукав, у третій з відчинених ним шафок, позначеній викарбуваним на пластиковій стрічці прізвищем МАРКІ. На верхній полиці, визираючи з коричневого паперового пакета, лежав обід містера Маркі — сендвіч «субмарина»[134]. На нижній полиці акуратно, рядком, стояли повсякденні туфлі містера Маркі. Між полицями на одному гачку висіла проста біла сорочка і ремінь. З кобури на ремені стирчала рукоять службового револьвера містера Маркі.
Креґ розстібнув кобуру і витяг зброю. Він мало розумівся на зброї — на його око, це міг бути і 32-й, і 38-й, і навіть 45-й калібр, — але дурнем він не був, а отже, кілька секунд пововтузившись з револьвером, зумів відкинути барабан. Усі шість гнізд були заряджені. Він повернув барабан на місце, злегка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири після півночі», після закриття браузера.