Читати книгу - "День гніву"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 151
Перейти на сторінку:
class="v">хоч би й тим!..

Богуслав, де квартира гетьманів, подобав на варшавське передмістя. Жиди розкривали ятки, кармазинові полотнища шатер лопотали від вітру, що зривався з-над Росі, шумів, гуляв дібровами, фіри за фірами перлись на биту дорогу, ридвани застали дорогу…

— Пся кість, — сказав Корсак, — тут собі ніхто нічого не робить із знесення на Жовтих Водах…

— Князь Корецький і досі не вірить…

— Та чи може він вірити взагалі, поки гайдуки водою не зіллють п’яної голови.

Їхали поміж жолдацтвом — Корсак із добрими друзями, молодим Тарлом і Бонч-Цецішевським. І вони розуміли його лють — хлопство, як казали, валить до Хмельницького цілими полками, воли ведуть до нього, женуть кабанів, козацтво, як сарана, все довкруги гонять — коней попасти нема де, а ці реґіментарі п’яні, як би народились тільки сьогодні, нічого не хочуть знати.

— Проте коронний гетьман вельми зажурився, — загадав Тарло, — цілу ніч у каплиці лежав хрестом, обіцяє вота, коли Хмеля відсіче…

— Своя кров — Стефан…

— Що по тій журбі, — хмуро промовив Корсак, — тут не відсіч, тут імпет потрібний.

— Уміли Остряницю й Павлюка ганяти, а цього скурчого бика не вхоплять. Та ж завтра дві армії його не знесуть. Каригідна недбайливість реґіментарів, про менших офіцерів не говорю, навіть чат не розішлють, а в цьому сумбурі, Mater Dei, ніхто не знає, від чого почати, де чия корогва стоїть. Безголов’я і кінець.

— Який пан — такий крам…

— І його милість Єремія Вишневецький, єдиний кращий воєвождь Полонії, як на те, не наглить.

— І йому привата світить. Якби, не дай Боже, наших реґіментарів розбили, то він би лиш у кулак сміявся…

— Але як уже вдарить, то мокрого місця не залишиться на Хмелю!

— Куди ж ви йдете, пся кість, — крикнув Корсак, переймаючи хоругву драгунів, що повертала праворуч, у поле.

— На Стеблів, ротмістре…

Обличчя драгунського офіцера, смагляве й рум’яне, світилось. Посміхався під тонким вусом. Це був українець Зарудний-Богданович.

— Дам я вашмості Стеблів! — Корсак збілів від люті, що його давила, хотів вилити її на кому-небудь. — Не чув, ваш-мость, що йдемо на Корсунь?..

— На Корсунь, то на Корсунь…

І офіцер, так само глузливо, загадково посміхаючись, обернувся до своїх вершників.

— Пан ротмістр каже, що на Корсунь ідемо…

— Не я кажу, вашмость, а такий ордонанс усім нам…

Офіцер здвигнув раменами й поскакав уперед. І від нього, і від усіх його людей несло оковитою. Драгуни, вибравшись перед піхоту, співали:

а козак у полі не боїться ні турка, ні самого чорта…

— І ці хлопського ребеса, — надслухував Тарло, — з писків їм зле глядить; побачите, що так як у Кам’яному Затоні тільки й чекають, щоб до Хмеля передатись.

— Вовка до ліса тягне…

— На палю б їх, гаспидових дітей.

Просто-прозоре небо, де квилять чорнокрильці, а обрієм хмари, чорнющі хмари диму, ввечері й цілу ніч заграви, хлопство все кругом палить, це Хмельницького чорний шлях. З Черкас армія обох гетьманів зробила відступ на Городище, Корсунь, Стеблів, Богуслав — коронний завагався, говорили конфіденти: сто тисяч іде за Хмелем. «Напевно, не так багато, — казав гетьман, зібравши реґіментарів, — чого тільки людські язики не верзуть, камінець вергни в воду — хвилі йдуть, то поки до берега дійдуть, здається, що вже буря. Бурі не бачу, — важко повертав дебелу підголену голову, — але securitas[241] не пошкодить. Бог мене важко покарав за неуважливість: Стефане, Стефане, дитятко моє, як то йому в татарських ликах, але це ж дитя, не дивуюсь, загонисте, невміле, але Шомберг, Чарнецький, Хмілецький — це ж старі битні лицарі, й так дали себе взяти! Mater Dei! Скурчі сини — реєстрові передались; о Русь, о Русь — вогнем і мечем учити лиш тебе. Але тут, саме це тверджу, не відступлю від свойого, ні, тут легко не візьме нас і вас запевнюю: Хмеля до Варшави привезу спутаного, в мідяному бику зварю, так мені допоможи, Боже. Зламаю шию». Коли польний гетьман Калиновський, сонний, здоровенний і череватий воєвода, завважив, що добре було б, не ждучи, Дніпром піти й знести Січ і Хмельницького зайти від степів, Потоцький відповів, що бити козаків не на порогах, а на волості — ось наша річ. На цьому реґіментарів і відправлено на дальше пиття й гульбище.

— Такі-то ми securi, — гірко усміхаючись, говорив Корсак, — ота дурність реґіментарів — це як хронічний гостець…

— Наша справа слухати й сікти…

— Це не заслуга, а обов’язок, — сухо сказав Корсак, — сікти вміємо всі, але не диво, що кожний ребелізант чекає тільки нагоди, щоб нас шарпнути ззаду, з таким автораментом Річ Посполита в постійній небезпеці.

Він прирік собі, вирушаючи зі Львова, переконати хоч у цій війні, що з холопством панькатися не можна. Знести на шаблях, так люто покарати, справедливо покарати, але вигубити так, щоб ніколи-ніколи вже не наважились встати. Видно, Кумейків замало було, зітхнув; король далеко, а втім, що короля це обходить; привілеї для Русі, руські сенатори, схизматики в сеймі, ні, годі! Ця війна покаже, яку гідру випестили на грудях.

У шатро зайшов молодий єзуїт. Шукав приятеля з малих ліг Тарла. Ротмістр сидів при столі, за кухлем простого пива, відложивши шолома, строге обличчя його вирізалось з-поміж інших, молодих, безжурних, розісміяних. Він попросив ченця сісти й розпитував його про подорож — чернець, брат Домінік, прибував з Бара. Розговорились, та ж чернець жив у Львові, біля колегіати, а там недалеко й княжата Заславські, де ротмістр щораз бував. Згадав панну Стеткевич, княжну Четвертинську — чернець спаленів, знає їх, так, знає, і він волинського роду, може, й знатного, але Бог покликав до когорти, й когорта послала в Україну — повідь хлопська, іспит всім, хто прагне, хто хоче, хто гартує дух.

Натхненне лице брата Домініка подобалось Корсакові. Й подобалось, що вміє зносити й поход, і вихри, й дим бойовища.

— Багато тут діла для когорти, й генералат знає, що йому починати, тільки не любов’ю, тільки не лагідністю, фратре, — з варварством по-варварськи. Сполучім дві сили — збройний чин лицарства і дух непримиренності когорти, не пактуймо більше з дичиною, які там пакти! Меч і хрест, гостре око й певна рука — тут, у Русі, всі зрадники, дивіться на Хмельницького, хто б сподівався, що підійме руку, так гойно матір’ю Річчю Посполитою обдарований, бо чи ж не матір’ю була йому Полонія?

— Але він і каже, що проти короля не йде, тільки проти кролевенят, — посміхнувся чернець. — Розповідання дурні, всі вони так говорять, а за пазухою змії годують на все, що не

1 ... 35 36 37 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День гніву"