Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

купувати корм за таку ціну. Джо ходив у хащі по траву, що росла на болотах, але болота висихали, й незабаром не стало і тієї трави.

Ми з Джо весь час говорили про коней, що лежали на землі. Ми мучили себе моторошними описами повільних смертей на вигонах, у хащах, скрізь довкола нас.

Задушливими літніми вечорами, коли небо на заході ще довго червоніло, ми з Джо ходили до придорожньої водойми дивитись, як худоба йде на водопій. Коні приходили раз на два дні, бо могли прожити дві доби без води, корови поверталися щовечора, але дедалі більше їх здихало довкола водойми, бо вони неспроможні були заходити в пошуках корму так далеко, як коні.

Одного вечора ми сиділи, спостерігаючи, як зникає за обрієм сонце, й чекали повернення коней. Дорога бігла навпростець через гайок, а далі полем, поки щезала за горбом. На горбі, чітко вирізняючись на тлі багряного неба, чорніли всохлі евкаліпти. Найдужчий вітер не розворушив би їхнє мертве гілля, й ніяка весна не могла б укрити їх листом. Вони стояли безживно-непорушні, показуючи кощавими пальцями на криваво-червоне небо. І ось з-поза горба, на якому заклякли евкаліпти, з’явилися коні; вони пройшли між стовбурами і тепер простували до нас, брязкаючи нашийними ланцюжками й цокаючи копитами об брук.

Понад двадцять коней, старих і молодих, понуривши голови й накульгуючи, спускалися з горба. Зачувши здалеку воду, вони пожвавішали й побігли тюпцем. Тепер вони намагалися триматись якнайдалі одне від одного — адже один кінь, спіткнувшись, міг би збити з ніг кількох інших, а якщо вони падали, то більше не підводилися.

Жоден із цих коней не лягав ось уже багато місяців. Деякі з них бігли рівно, деякі заточувалися на ходу, але кожен намагався зберігати відстань між собою й іншими.

Побачивши воду, вони заіржали й наддали ходи. Нараз гніда кобила — така худа, що аж ребра світилися, а крижі, здавалося, от-от простромлять суху шкіру — зупинилась і захиталась. Ноги її затремтіли, підігнулися… Вона не спіткнулася — ні, вона просто осіла, нахилившись трохи вперед, ткнулася писком у землю і вже тоді звалилася на бік.

Якусь хвильку вона лежала нерухомо, потім зробила відчайдушну спробу підвестися. Зіп’явшись на передні ноги, напружила задні, але вони підломились, і кобила знову впала на бік. Ми побігли до неї, а вона підвела голову й подивилася туди, де була вода. Коли ми підбігли до неї, вона все ще дивилася туди.

— Слухай, Джо! — крикнув я. — Треба підняти її! Їй би напитись, і вона вичуняє. Подивися на її ребра, вона ж як скелет. Ану, берися за голову.

Разом із Джо ми підсунули руки їй під шию й спробували підняти її, але кобила не рухалась і тільки тяжко відсапувалася.

— Нехай трохи перепочине, — порадив Джо. — Може, тоді сама підведеться.

Ми стояли над нею в сутінках, що дедалі густішали, і не хотіли вірити в те, що ця тварина приречена на смерть. Власна безпорадність гнітила й дратувала нас. Нам час був вертатися додому, але ми боялися відійти, бо знали, що то буде за мука — думати про те, як вона конає тут у темряві.

Раптом я схопив її за голову. Джо ляснув її по крупу. Ми закричали на неї. Кобила спробувала була підвестись, але знову впала і з болісним стогоном опустила голову на землю.

Ми не могли цього витримати.

— Куди всі в дідька поділися? — зненацька загорлав лютим голосом Джо, оглядаючи безлюдний шлях, немов сподіваючись, що зараз на поміч нам збіжаться фермери з вірьовками.

— Треба напоїти її, — у відчаї сказав я. — Ходім по відро.

— Я сам збігаю, — сказав Джо. — Чекай тут. Де воно?

— В повітці, де корм.

Джо побіг до нашого дому, а я сів на землю біля кобили. Чути було, як дзижчать москіти й гудуть, пролітаючи, великі жуки. Кажани шурхотіли між деревами. Решта коней напилися й один по одному повільно пройшли повз мене, простуючи до якогось віддаленого пасовиська, де ще збереглися жалюгідні кущики трави. Це були живі скелети, обтягнені шкірою, і віддих їхній тхнув пліснявою.

Джо приніс відро, ми набрали води, але воно виявилося заважким для Джо, й мені довелося допомагати йому. Взявшись удвох за дужку, ми розгойдували відро й переставляли на крок уперед, потім знову розгойдували, аж доки, повторивши це разів із двадцять, підійшли до кобили.

Наближаючись, ми чули, як вона тихо ірже від спраги. Коли ми поставили перед нею відро, вона занурила писок глибоко у воду й почала пити так жадібно і швидко, що за хвилину відро спорожніло. Ми принесли їй ще одне, вона осушила і його, потім ще одне… Тут я зовсім знесилився — впав на дорогу, а підвестися не міг.

— От халепа! Чого доброго, тепер і для тебе доведеться тягати воду, — сказав Джо.

Він сів коло мене й почав роздивлятися на зірки. Він довго сидів так, мовчки й нерухомо. І я чув лише глибокі, болісні зітхання тварини.

19

Якось у суботу, стоячи коло воріт, я побачив, як Джо біжить лісом до нашого дому. Він біг, зігнувшись, увібравши голову в плечі, ховаючись за деревами й раз у раз оглядаючись назад, неначе за ним гналися розбійники.

Забігши за старий евкаліпт, він кинувся ницьма на землю, зачаївся й почав виглядати з-за стовбура в той бік, звідки щойно з’явився.

Раптом він припав обличчям до землі, і я побачив, що стежкою біжить Енді.

Енді не ховався за деревами. Він біг навпростець, маючи одну, цілком певну мету, якої й не думав приховувати.

Джо плазом поповз круг дерева, щоб стовбур лишався між ним і Енді, але Енді добре знався на братових хитрощах і звернув просто до евкаліпта.

Джо підвівся з-за стовбура і, вдаючи величезне здивування, вигукнув:

— Це ти, Енді? А я оце сиджу й гадаю, коли ж ти нарешті прийдеш?

Та Енді хіба обдуриш! Угледівши брата, він радісно загорлав:

— Ага, попався!

Я і Джо домовилися зустрітися з Ябедою Бронсоном і Стівом Макінтайром біля підніжжя Туралли. Ми взяли з собою собак, бо в папороті на схилах Туралли водилися лисиці, та нам, власне, кортіло не так полювати, як скочувати в кратер каміння.

Великі каменюки, що їх ми зіштовхували в кратер, з гуркотом котилися схилом, високо підстрибуючи, вдаряючись об дерева, прокладаючи борозни в кущах і папороті. Розганялися вони так, що перескакували дно кратера й вихоплювались аж на протилежну стіну.

Сходити на гору мені було страшенно важко. Я мусив часто зупинятися, щоб