Читати книгу - "І прибуде суддя"

не приховувала цього. Роздягаючи її, я відчув, як у мені теж прокидається бажання.

Ми вже лежали у ліжку в міцних обіймах, коли пролунав тихий, далекий, але виразний тонкий звук. Тоненький, ледь чутний, він поступово, але нестримно став рости, наближатися і ніби свердлити стіну.

— Що це? — прошептала Валерія.

— Не знаю, — сказав я. — Може, виє собака.

— Ні, це щось інше.

Авжеж, то було інше. Той звук я упізнав одразу. За стіною скиглила Ґлорія.

6 грудня

Цієї ночі я так і не заснув, Валерія проплакала у кріслі і затихла тільки під ранок, а я лежав, утупившись у стелю і міцно стиснувши зуби. Бажання кохатися пропало в мене майже відразу, як тільки Ґлорія почала скиглити. Воно не вернулося й тоді, як скигління стихло.

— Це ж плакала жінка, — прошептала Валерія. — Хто це, Георгію?

— Не знаю, — сказав я. — Можливо, хазяйка, а можливо, її дочка.

Настала пауза, довга, і тут я збагнув, що я меншаю, роблюся зовсім маленьким. Я, маленький Георгій, Юрко, хлопчик маленький, дибцяю до ліжка, на якому лежить жінка. Жінка геть гола, тіло її вкрите синяками і страшними шрамами, проте мене тягне з невблаганною силою саме до цього тіла. Жінка лагідно, хоч трохи з острахом дивиться в мій бік. Не бійся, хлопчику, шепоче вона, кладе на голову руку і безсоромно розсуває ноги. Я зажмурююсь, така велика рана відкривається переді мною, але нестримно наближаюся до неї. Бо знаю: мені належить зайти туди, зникнути в тому отворі.

— Ти що, не чуєш мене?

Крик пролунав так несподівано, що я таки здригнувся. Кричала Валерія.

— Ти щось питала? — винувато сказав я.

— Я питала, чи ти живеш з цією жінкою!

Валерія звелася на лікті, зазирнула в лице.

— Ти спиш з нею?

— Так, — сказав я неправду, майже не вагаючись.

— Боже, яка мерзота.

Далі було її збирання в дорогу. Я нагадав, що вона сама не втрапить на вокзал, що там нікого зараз нема, що навіть дизель-потяг до Ковеля йде вранці. Я дав можливість молотити мене кулаками і дряпати груди та обличчя, як вона хотіла, сам не знаючи, навіщо це дозволяю. Нарешті вона заспокоїлася і впала у крісло. Я запропонував лягти у ліжко, але отримав у відповідь брутальну лайку.

Одягнута, вона так і просиділа до ранку, хоч перед самим світанком, знесилена, заснула. Я ж так і не склепив очей. Вслухаючись у важке дихання просяклої ненавистю жінки, я, проте, був не з нею в цій кімнаті, а за стіною і вже не йшов маленьким хлопчиком, а повз вужем до її лона, щоб зникнути назавше. Я проганяв видиво, однак воно з'являлося в іншому вигляді, ще огиднішому. Тепер я здавався собі шматком слизу, що прагне забратися все туди ж — всередину Ґлорії, щоб навіки там завмерти, затвердіти, зникнути, перетворитися на ніщо.

Мені трохи полегшало, коли зрозумів, що Валерія нарешті заснула. Тепер я міг навіть перекотитися і притиснутися до стіни, нестерпно холодної, за якою панувала глуха нічна тиша. Так я пролежав довго, наскільки міг витерпіти. Як не дивно, але ніякого бажання володіти Ґлорією у мене не було. Тільки це прагнення до самознищення. «Може, в мене почався менінгіт?» — подумав зрештою я, бо десь читав, що ознакою цього захворювання є прагнення зробитися маленьким і забратися в жіноче лоно. Голова, проте, не боліла, тільки була наче чавунна, та ще у скронях легенько шуміло.

Вранці Валерія прокинулася майже спокійною. Навіть попросила вибачення за нічну нестриманість. Звеліла тільки не проводжати її, сказала, що дорогу на вокзал сама запитає. Я не став затримувати, пояснив, правда, як іти.

Вона вже стояла готова до мандрівки, ще вродливіша у відстороненому гніві, коли щось привернуло її увагу. Це щось промайнуло за вікном, до якого Валерія метнулася блискавкою. Прикипіла поглядом, тоді повернулася до мене:

— Хто ця жінка, Георгію?

Я й собі виглянув і побачив біля воріт Ґлорію. Вона дивилася кудись на вулицю, наче когось виглядала. Потім повернула голову до хати, постояла так і поволі, накульгуючи більше звичайного, попленталася до сарайчика.

Валерія відсторонилася від вікна, і я побачив у її очах сльози.

— Це вона?

— Так.

— Але ж яка вона потворна і кульгава. Невже ти… ти… ти…

Вона побоялася вимовити слово «любиш» або «кохаєш». Вона стояла і, здавалося, чекала, доки краплина за краплиною не висохнуть сльози на її віях.

З глибини мого єства виповз вуж, також потворний і ніким не помічений, поповз до дверей, а далі вислизнув крізь шпарку і повз слідом за Ґлорією. Я відчув ураз в середині якусь дивну порожнечу, мовби той вуж справді був реальним, живим.

«Ми будемо так довго стояти», — подумав я.

— Ти не відповів мені, Георгію, — сказала Валерія.

— Але ти й не спитала, — сказав я.

— Не спитала? Георгію, як це трапилося? Вона тебе спокусила? Чим?

— Довго розповідати, — сказав я.

Настала нестерпно тягуча пауза. Мій вуж вже примощувався у лоні Ґлорії. «Що ж це таке?» — подумав я і ледве стримався, щоб не схопитися руками за голову.

— Відколи ти спиш з нею? — спитала нарешті Валерія.

— З позаминулої ночі, — сказав я. — Тоді я ще не знав, що ти приїдеш. А вчора я дзвонив тобі, щоб сказати про це, але не застав удома.

— Крім того, — додав я, — ми вже запізнилися на потяг.

Я простяг до неї руки і міцно стис за плечі, з силою притягнув до себе.

— Хочеш, я скажу Ґлорії, що кохаю тебе? — сказав я.

— Ґлорії? — Валерія відкинулася, спробувала заглянути мені в очі. — Цю нещасну звати Ґлорія? Ха-ха!

— Так.

— І ти справді кохаєш мене? Це ти смієш казати після всього, що трапилося?

— А що трапилося? — сказав я. — Хіба те, що ти повірила у неможливе.

Вимовивши це, я підійшов і подивився у дзеркало. Вона таки дряпнула мене двічі — по щоці й надбрів'ї. Я побачив себе таким, яким був — подряпаним, розпатланим, виснаженим безсонною ніччю. На щастя, дзеркало не вміло говорити і не видало, що я двічі обдурив Валерію — коли сказав, що сплю з Ґлорією і що кохаю її — Валерію.

* * *

Ми йшли з Валерією лісом, під ногами голосно шурхотіло листя. Несподівано я подумав, що цей шурхіт — найреальніше з усього, що відбувалося й відбувається сьогодні. І не тільки сьогодні, а й минулої ночі, і попереднього дня.

— Як тут гарно і який справді чудовий день, — сказала Валерія, підбила ногою чергову купку листя і прослідкувала, як воно розсипалося віялом по