Читати книгу - "Меч приречення"

решта стисли його залізними обіймами дужих рамен. Він люто шарпнувся, його зусиллям завторував сухий тріск розриваних ниток і дертої шкіри, а під правою пахвою стало вільно. Відьми́н закляв і перестав вириватися.

— Піймали! — загукали мулярі. — Піймали бандита! Що робити, пане майстре?

— Вапно! — закричав майстер, різко здіймаючи голову з поверхні стола і водячи довкола невидющими очима.

— Стороооожа! — кричав пурпуровий, накарачках вилазячи з ванькиру. — Напад на урядника! Сторожа! На шибеницю підеш, злочинцю!

— Піймали! — кричали мулярі. — Ми його піймали, пане!

— Це не той! — завив чолов’яга у тозі. — Ловіть злодюгу! Доганяйте!

— Кого?

— Бібервельта, половинчика! Доганяйте! У льох його!

— Зараз, зараз, — промовив Деїнті, з’являючись із ванькиру. — Що таке, пане Шване? Не витирайте собі рота моїм іменем. І не зчиняйте гвалту, нема потреби.

Шван замовк, здивовано дивлячись на половинчика. З ванькиру вийшов Горицвіт, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Муляри, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Геральта. Відьми́н, хоч дуже лютий, обмежився тим, що смачно сплюнув на долівку.

— Купче Бібервельте! — закукурікав Шван, мружачи короткозорі очі. — Що це повинне означати? Напад на міського урядника може вам дорого… Хто це був? Той половинчик, що утік?

— Родич, — швидко промовив Деїнті. — Мій далекий родич.

— Так, так, — негайно ж підтримав його Горицвіт, почувшись у своїй стихії. — Далекий родич Бібервельта. Відомий, як Псих-Бібервельт. Чорна вівця у родині. Бувши малою дитиною, впав до криниці. Сухої. Але, на нещастя, цебро вдарило його саме по голові. Зазвичай він спокійний, лише вигляд пурпуру його дратує. Але нічого непокоїтись, приходить до тями, побачивши руді волоски на дамському лоні. Тому й помчав просто до «Пасифлори». Кажу вам, пане Шване…

— Досить, Горицвіте, — засичав відьми́н. — Стули пельку, бо біда тебе візьме.

Шван обтягнув на собі тогу, обтрусив її з тирси і випростався, прибираючи зверхню міну.

— Так, — сказав. — Краще пильнуйте свою рідню, купче Бібервельте, бо самі ж знаєте — відповідальність покладена на вас. Якби я подав скаргу… Але брак мені часу. Я тут, Бібервельте, у службових справах. Від імені міської влади закликаю сплатити податок.

— Га?

— Податок, — повторив урядник і видув губи у гримасі, яку, схоже, підглянув у когось значно високопоставленішого. — Що це ви? Перейшло до вас від родича? Якщо хтось має прибутки, то слід платити податки. Або ж сидіти в темниці.

— Я? — заревів Деїнті. — Я, прибутки? Та в мене самі збитки, матір вашу за лабу! Я…

— Бібервельте, вгамуйся, — засичав відьми́н, а Горицвіт крадькома копнув половинчика у волохату щиколотку. Половинчик кашлянув.

— Ясна річ, — сказав, із зусиллям прикликаючи усмішку на пизате обличчя. — Ясна річ, пане Шване. Якщо є прибутки, то слід платити податки. Добрі прибутки, великі податки. І навпаки, як я вважаю.

— Не мені оцінювати ваші прибутки, пане купче, — урядник зробив кислу міну, сів за стіл, із таємних закутків своєї тоги видобув рахівницю та сувій пергаменту, який розклав на столі, спершу протерши його рукавом. — Моя річ — рахунки та інкасація. Тааак… Зробімо розрахунок… Це буде… гм… Два переносимо, один зносимо… Гм… Тисячу п’ятсот п’ятдесят три коруни і двадцять копперів[32].

Із горлянки Деїнті Бібервельта вирвалося глухе хрипіння. Муляри здивовано забурмотіли. Корчмар випустив з рук миску. Горицвіт зітхнув.

— Ну що ж, хлопці, бувайте, — гірко промовив половинчик. — Як хто за мною питатиме, то сиджу в цюпі.

II

— До завтра, до полудня, — ячав Деїнті. — А сучий же син той Шван, щоб його покорчило, лахудру[33] поганого, міг би мені продовжити термін. Більше півтори тисячі корун, звідки ж я до завтра витрясу таку силу грошви? Кінець мені, я зруйнований, згнию в криміналі. Не сидімо тут, холера, кажу вам, ловімо того негідника доплера! Мусимо його піймати!

Вони всі троє сиділи на мармуровому цембровинні басейну недіючого фонтану, розміщеного в центрі невеличкої площі серед показних, але цілковито без смаку зведених купецьких кам’яничок. Вода у басейні була зеленою і страшенно брудною, золоті язі, що плавали серед сміття, тяжко працювали зябрами і відкритими ротами ловили повітря з поверхні. Горицвіт та половинчик жували яблучні млинці, — трубадур щойно свиснув їх, проходячи повз ятку.

— Я б на твоєму місці, — сказав бард, — занехаяв погоню, а почав роззиратися за кимось, хто б тобі позичив гроші. Ну піймаєш ти доплера, то й що? Може, думаєш, — Шван зарахує його як залишок в еквіваленті[34]?

— Дурень ти, Горицвіте. Піймавши доплера, я в нього відберу мої гроші.

— Які гроші? Те, що він мав у гаманці, пішло на відшкодування збитків та підмащення Швана. Більше він нічого не мав.

— Горицвіте, — скривився половинчик. — На поезії ти ще, може, знаєшся, але, даруй, у торговельних справах ти дурний як пень. Ти чув, який податок нарахував мені Шван? А від чого сплачують податки? Ге? Від чого?

— Від усього, — запевнив поет. — Я от навіть за спів плачу. А нікого не цікавлять мої пояснення, що я співаю з внутрішньої потреби.

— Я ж казав, що ти дурень. У торговельних операціях податки платять з прибутку. З прибутку, Горицвіте? Розумієш? Той лобур доплер прибрав мою подобу і вдався у якісь справи, либонь, шахрайські. І заробив на них! Мав прибуток! А я муситиму платити податки, а ще, напевно, покрити борги отого лахмітника, якщо він наробив боргів! А як не заплачу, то піду до льоху, затаврують мене публічно залізом, зашлють до копальні! Зараза!

— Ха, — весело сказав Горицвіт. — Що ж, Деїнті, не маєш виходу. Доведеться тобі таємно втікати з міста. А знаєш що? В мене є ідея. Ми тебе повністю обкрутимо баранячою шкірою. Пройдеш крізь браму, волаючи: «Я овечка, бе-бе-бе». І ніхто тебе не пізнає.

— Горицвіте, — похмуро промовив половинчик. — Заткнися, бо копну тебе. Геральте?

— Що, Деїнті?

— Ти мені допоможеш зловити доплера?

— Послухай, — сказав відьми́н, марно намагаючись приметати розірваний рукав куртки. — Це Новіград. Тридцять тисяч мешканців, людей, краснолюдів, напівельфів, половинчиків та гномів, а ще стільки ж приїжджих. Як ти хочеш відшукати когось у такій гурмі народу?

Деїнті ковтнув млинця, облизав пальці.

— А магія, Геральте? Ті ваші відьми́нські чари, про які стільки розповідають?

— Доплера можна магічно викрити лише тоді, коли він у власній подобі, а у власній подобі він вулицями не ходить. А навіть якби можна було, то й так магія не придалася б нінащо, бо довкола повно слабких чародійських сигналів. Кожен другий дім має магічний замок у дверях, а три чверті людей носить амулети, всілякі, проти злодіїв, бліх, харчових отруєнь, всього й не злічити.

Горицвіт провів пальцями по грифі лютні, брязнув по струнах.