Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

подеколи шмагаю батогом. Вони зойкають, але мусять лізти далі. І таки добираються на нічліг. Я розпалюю багаття, щоб вони не замерзли. Тоді повертаюся назад до санок. Убиваю незнайомцевих собак, щоб нам був харч і ми не померли з голоду. Потім загортаю чоловіка й жінку в укривала, і вони засинають. Часом я їх розбуркую і даю їм маленькі міми гички м’яса. Воші не прокидаються, але їжу ковтають.

Жінка спить півтора дні. Тоді прокидається й засинає знову. Чоловік спить два дні, прокидається і теж засинає. Після того ми спускаємось на узбережжя до Сент-Майкла. І коли з Берінгового моря сходить крига, чоловік та жінка сідають на пароплав. Але перше вони виплачують мені по сімсот п’ятдесят доларів за місяць. І дають ще тисячу доларів у дарунок. Того року Ситка Чарлі віддав багато грошей місії Святого хреста.

— То чому ж вони вбили того чоловіка? — спитався я.

Ситка Чарлі не зразу відповів. Він запалив люльку,

зиркнув на ілюстрацію з «Поліційної газети» і значуще похитав головою. Тоді поволі, зважуючи кожне слово, сказав:

— Я довго про це міркував… І я не знаю. Просто таке було. Це малюнок, який я згадав. Так, ніби подивився у вікно і вгледів чоловіка, що пише листа. Вони ввійшли в моє життя і пішли з мого життя, оце тобі й малюнок, такий, як я казав: початку не знати, а кінця не збагнути.

— Ти намалював багато малюнків, поки оповідав, — сказав я.

— Ет, — хитнув він головою. — Вони всі без початку й без кінця.

— Але останній малюнок якраз має й кінець, — промовив я.

— Так, — одказав Ситка Чарлі.— Та який кінець!

— Це був шматок життя, — сказав я.

— Так, — погодився він. — Шматок життя.

ПОШИТИЙ У ДУРНІ

ПОШИТИЙ У ДУРНІ

От і кінець. Довжелезний шлях страждання й жаху пройшов Суб’єнков, прямуючи, як той голуб поштовий додому, до європейських столиць. І ось тут, у російській Америці, далі, ніж будь-коли від його мети, шлях цей урвався. Суб’єнков сидів на снігу із зв’язаними назад руками і чекав, коли його візьмуть на муки. Вій невідривно вдивлявся в здоровенного козака, що лежав долілиць на снігу, стогнучи з болю. Чоловіки вже відкатували цього велетня і передали його в жіночі руки. А що жінки диявольською жорстокістю перевершили чоловіків — про це свідчили зойки жертви.

Суб’єнков дивився на все і аж здригався. Смерть його не жахала. Надто часто наражався він на небезпеку на цьому виснажливому шляху від Варшави до Нулато, щоб здригатись перед звичайною смертю. Але катування ображало йому душу, і не тим, що доведеться зазнати мук: прикро було уявляти те ганебне видовище, коли він, скорчившись із болю, проситиме, благатиме, молитиме так само, як Здоровило Іван та інші, котрі вмирали раніше нього. Це було огидно. Зустріти смерть мужньо, не втративши людської подоби, з усмішкою і жартом на устах — це було б достойно! А стеряти владу над собою, коли дух твій переможений муками тіла, верещати й звиватися, як мавпа, геть отваринитись — ось що жахливо!

Ніякої надії на порятунок не було. Від самого початку, коли йому запала в серце жагуча мрія про незалежність Польщі, він став іграшкою в руках долі. І від самого початку — у Варшаві, в Санкт-Петербурзі, в сибірських копальнях, на Камчатці, на хирних суденцях мисливців за хутром — доля вела його до цього кінця. Певно, ще при створенні світу йому визначено саме цей кінець, йому, нікому витонченому й чутливому, з оголеними нервами, йому — мрійникові, поетові, художникові. Ще й не встиг він народитись, як уже суджено цьому тремтливому клубку нервів, що становив його єство, жити серед звірячої кричущої жорстокості і померти в цій далекій країні полярної ночі, в глухому закутні на самому краю світу.

Він зітхнув. Так, отож це перед ним Здоровило Іван — велетень, залізна людина без нервів, козак, що став морським розбійником, флегматичний, як віл, з такою примітивною нервовою системою, що фізичний біль був для нього не більш як лоскіт. Гай-гай, а ці нулатські індіяни знайшли-таки у Здоровила Івана нерви і доскіпалися аж до щирця його тремтливої душі. Вони таки домоглися свого. Годі й збагнути, як може людина ще жити, стільки витерпівши. Здоровило Іван дорого розплачувався за примітивність своєї нервової системи. Його Катовано вдвічі довше від інших.

Суб’єнков відчував, що більше не годен дивитись на козакові муки. Чого Іван не вмирає? Можна збожеволіти, якщо не припиниться цей нестямний крик. Та коли крик припиниться, надійде його черга. Онде Якага тільки й чекає на це, шкіриться, заздалегідь смакуючи його муки, — той самий Якага, якого він оце тільки минулого тижня вигнав з форту, шмагонувши батогом по обличчю. Якага вже потурбується про нього. Якага запевно приберіг для нього найвигадливіші тортури, найвитонченіші муки. О! Либонь, добре допекли, що Іван так закричав! Жінки, що понахилялись над ним, нараз розступилися, регочучи й плескаючи в долоні. Суб’єнков побачив, яке жахіття вони заподіяли козакові, і зайшовся істеричним сміхом. Індіяни глянули на нього в подиві, що він такий сміхотун. Та Суб’єнков не міг спинитись.

Ні, це нікуди не годиться. Він узяв себе в руки, і спазматичні корчі поволі вщухли. Він силкувався думати про щось інше, хоча б от про своє минуле життя. В уяві постали батько й мати, маленький плямистий поні, гувернер-француз, що навчав його танців і якось потайки приніс йому старий, пошарпаний том Вольтера. Знову він бачив Париж, похмурий Лондон, веселий Відень і Рим. І знову перед ним постав гурток відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні у Варшаві. Отут-то й почався його довгий шлях. Що ж, він їх усіх пережив. Один по одному, починаючи під тих двох, страчених у Санкт-Петербурзі, в пам’яті спливали загиблі сміливці. Ось одного забив на смерть тюремник, а там десь другий упав на закривавленому шляху заслання, де вони йшли довгі місяці, де їх били, де знущалися з них козаки-конвоїри. І скрізь була жорстокість, дика, звіряча жорстокість. Вони мерли — від пропасниці, в копальнях, під батогами. Останні двоє загинули вже пісні втечі, в сутичці з козаками, і тільки сам він добувся до Камчатки, забрав у якогось мандрівника документи й гроші і залишив його помирати на снігу.

Сама лише жорстокість. Усі ці роки душею він жив у минулому — в майстернях художників, у театрах, на великосвітських прийомах, а навколо лютувала жорстокість. Він купував своє