Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Мишо… — спробувала виправдовуватися Помидора.

— Сама ти миша! — перебив її чоловік. Він теж уже мало не плакав. Така образа душила чоловіка, як буває тільки вві сні. — І тобі я не потрібен! Нікому не потрібен! Думав, хоч тобі потрібен. Виходить, нікому. Взагалі нікому — ти це розумієш? Якби ти нікому не була потрібна — ти змогла б жити?

Помидора подумала, не змогла такого уявити й нічого не відповіла. Хоча плакати й припинила. Втім, Миша на її відповідь і не сподівався.

— Нікому!.. Скільки я зробив для села, для всіх. І нікому! Сиджу тут сам-один, ще й ти мене кинула. В хаті неметено, їсти нічого, стріха за зиму попріла…

Це була дуже суттєва помилка. Миша пізно зрозумів, що про стріху казати не слід. Помидора ніби тільки й чекала цих слів.

— Стріху я тобі не перебрала? І в курнику не перекопала — теж я? То може, краще було б ділом зайнятись, а не сидіти тут пнем?! Ти що, дитина мала? Тебе, може, з ложечки погодувати? Чи циці дати? Сидить тут цілий день, а я все сама повинна робити. А він бубочки вирізає! Та хоч би намиста робив, так ні — сидить і сидить.

Миша розумів, що вона каже правду. Але це була така образлива правда, це була образа від єдиної людини, яка досі його підтримувала. Миша відчув, що йому просто вже немає місця. Ніде. Він справді нікому не потрібен. Зайвий. Ну то й хай! І йому ніхто не потрібен.

Миша мовчки підвівся й вийшов з хати. Коли він уже був у дверях, Помидора отямилася й злякано гукнула:

— Мишо, ти куди?

Втім, вона не збиралася бігти навздогін. Мусила витримати образу, тоді наступна розмова буде вже за її планом, а не Мишиним.

Та він не зупинився, не озирнувся, навіть дверима не хряпнув на прощання.

Що робити з лялечкою?

— Івасю, як її знищити?

— Ніяк; думаю, ніяк. Від неї стріли відскакують.

— А якщо шаблею?

— Ну, я шаблею не пробував, але ж до неї не доступитися. Ти не уявляєш, скільки там тієї черви. Вона суне, як повінь. Просто заливає підлогу. Кури — й ті зупинили її не дуже надовго.

— Але ж зупинили.

— А Лішак! А Люба!

— Ну, з тими ми вже розбиралися.

— Ні, Лесику, це вони з нами розбиралися. Дякувати лісу, хоч не вбили.

— Ми теж могли вбити Лішака, а не вбили.

— Треба було вбити. І Любу треба було вбити. А тепер із ними нічого не вдієш. Вони дужчі.

— Івасю, це каже людина, яка лежала серед вовкулаків і показувала очима, куди треба стріляти, ризикуючи, що стріла влучить у неї? Це людина, яка не побоялася проникнути в самісіньке лігво черви й стріляти в лялечку? Це ти, Івасю?

— Просто я став дорослішим і розважливішим. І я тобі кажу те, що знаю, в чому сам переконався. Лялечки нам не дістати. Ніхто не зможе її вбити.

— А якщо ми перелетимо туди по черзі — всі? Візьмемо багато курей…

— Ні, Лесику. Вони вже знають, що ми відкрили туди шлях. Замкнуть браму, наставлять пасток у яру, ми навіть не уявляємо, на що вони здатні.

— Але ж ти був один — і пройшов!

— Це тільки тому, що вони мене не чекали. А тепер вони нас чекають. Тепер шлях закритий — я в цьому не сумніваюся.

— То що ж нам, сидіти й чекати, поки вони прийдуть до нас?

— Вони не прийдуть.

— Чому ти так думаєш?

— Як вони прийдуть, коли у нас стільки курей! Птахи — це єдине, чого вони бояться. Та й то не дуже.

— А як не дуже, то прийдуть.

— Ні. Я думаю, що не прийдуть.

— Ну, гаразд. Будемо сподіватися.

Мишині нещастя

Вийшовши з дому, Миша попрямував до лісу. Він знав, що вороття не буде. Все. Його вже образили всі, хто міг, і всі, від кого він такого не сподівався. Навіть Помидора, яку він так любив, якій віддав усе своє життя, й та його пожбурила за поріг, як недогризене яблуко. Село, яке він фактично врятував від вовкулаків, тепер не хотіло про нього чути.

Верстак, на якому він виготовляв прикраси, був до нього байдужий. Сусід Опенько, якого Миша так палко підтримав на тих осоружних зборах, коли всі від них із Опеньком відвернулися, і той не хоче знатися й вітатися. Все. Для Миші цього села не існує.

«З вами йти ще довше», — сказав йому Лисий.

Та хто він такий, щоб так розмовляти зі старшим?

Усі! Всі злякалися.

Так, його пропозиція справді була занадто смілива як на таких людців. Він повернеться, і всі побачать, хто такий Миша, який він відважний і вправний. Миша знайде дорогу. Василько стільки разів розповідав про їхню подорож, що помилитися неможливо. Треба тільки бути обережним і йти поволі, не поспішати, не наражатися на непотрібні небезпеки. А Помидора хай сльози ллє. Хай згадує його.

Образи нанизувалися, мов намистини на нитку. Той разок[5] душив горло, хотілося навіть заплакати, однак Миша був чоловіком. Не жінкою і не дитиною. А чоловіком. Він не заплакав. Жодної сльозинки не зронив.

Думка про це так розчулила вигнанця, що цього разу стримати сльози було ще важче.

Миша стороною обійшов городи, сади, всі місцини, де бувають односельці й де стоять вартові. Він нікого не хотів зустрічати, ні з ким не хотів бачитися.

Про пастки згадав аж ген за селом. Їх восени не прибрали. А взимку жоден звір у них не втрапив. Та й те! Такий сніг лежав, такі морози тиснули, яка пастка спрацює! Зараз снігу немає, морозів і поготів. Миша не всі пастки знав. Тож кожен крок міг стати фатальним. Не вистачало зараз втрапити в якусь, і тоді кричи не кричи, ніхто не почує. Або ще гірше — почує. Він уявив, як збігаються люди, а він, Миша, гойдається на дереві донизу головою — безпорадний і жалюгідний, мов лантух з картоплею. Спину вкрив холодний піт. Ні, такого видовища Миша їм не подарує. Не діждуться.

Він згадав, де бачив підвішених вовкулаків, і вирішив іти саме туди. Вдруге пасток не ставили — це він знав напевне. Отже, саме там безпечно. Миша повернув ліворуч, обійшов ледь укритий листям ліщиновий кущ і простягнувся на землі, послизнувшись. Розлігся сморід. Він поглянув туди, де нога різко поїхала вбік проти його волі.

То був послід якоїсь тварини. Без сумніву, вовка. Принаймні так