Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять дві високі статуї, зверху донизу вкриті чорною матерією – і видко тільки, що вони простягнули руки назустріч одна одній, мов кличуть, мов зіходяться і ніяк не можуть зійтися.

А дверей нема. Куди кинеш безпомічним зором – всюди товща сірого каменю, непереможна й немилостива. І чуєш себе заживо похованим у тому кам’яному мішку. Вікна одягнені в грубі помережані грубезними зубцями ґрати, а по них спускаються гірлянди засохлих, спорохнявілих рослин. Під коротшою зі стін стоїть велика, мов церковний орґан, старинна фісгармонія – її строгі суворі прикраси не тільки не збавляють страшного враження, а навпаки, збільшують чомусь його.

І я любив приходити сюди, до цієї тонкою фантазією наповненої кімнати. Особливо місячними ночами, як поляже на все прозрочисто-таємна співуча пітьма і простягнеться навскіс м’який фосфоричний промінь, і відмалює на долівці фантастичні зубці ґратів. На вікнах у грубих стінах наче ворушиться, наче шелестить плющ, статуї силкуються скинути з себе чорні укривала, змій повзе – і заля оживає. Обнажаться портрети, глянуть з них сухі, дикі обличчя давно умерлих баронів, графів, їх страдалиць жінок – і блиснуть їх очі з попорохнявілих рам. Встануть з-під землі, підіймуться в кутках тисячі убитих, замучених; насилувані дівчата простягнуть подряпані руки, старі діди повними сліз очима великомученими дивляться, стоячи на колінах… І чується тривожне дзвонення, запах горючого дерева, а разом з ним і горючого тіла людського. От уже облизують завзято вогненні язики замкнену звідусюди хижу, звідти вириваються крики нелюдського болю й мук, а барон, увесь закутий в залізо, сидить на коні й з-під насуплених брів дивиться – чи цілі ще двері, чи не виламали їх обезумілі люди.

І стою я, ввесь окам’янілий, прикутий до долівки. Ланцюги непереможні обвили кожний недвижний мускул на тілі, близиться розпалена, кричачи жаром, залізна штаба… біжать ті, що схоплять і поведуть до підземелля на муку, на неволю і смерть. І страшно, і солодко…

А навколо так тихо, тихо. Тільки серце перелякано б’ється та неначе звуки орґана несуться звідкілясь: хтось грає, щоб заглушити стогони й прокльони замучених.

Властиво кажучи, мені зовсім не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цілими ночами слухав тупіт білих привидів і їх високі танці. Таємні звуки, тихий шелест білих тканин, шепіт і мольба, бряжчання струн невидних – це були мої радості, то був мій світ. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш поріг – і от ти у турецькій кімнаті; по стінах і на підлозі килими, висить зброя, ятагани, довгі рушниці, в кутках східні світильники, подушки, біля них низенькі столики, кальян, а посередині кімнати під саму вимережену стелю б’є водограй. І танцюють рабині, регоче паша, одаліска миє рожеву ніжку в свіжих струях жемчугових…

Ще поріг – хінська кімната, фантастична, дивовижна. Далі – в мавританському стилю, відділ римських терм, кибитка киргизька і т. д., і т. д. Яка різнорідність безконечна! Як красиво! Яка безліч відтінків, фантазії. Хотілося любити дядька-художника, що зумів утворити такий шедевр смаку.

Я жив!.. Ні, це треба б якось инакше назвати. Жити, а не почувати життя, тільки чути красу його – як це гарно! Це дивно-прекрасна одіж, що нечутно лежить, ледве доторкаючись, на плечах і в той же час чарує очі. Це промінь, що всією своєю вагою паде на воду й запалить її – а не стривожить і не зворухне ані одної краплини. Так Будда великий жив, розкішно п’ючи життя, але… Тільки до того часу, поки не пізнав смерти. Але чи є вона взагалі, смерть? І смерть, і старість, і біль? Життя – це море з крапель, пустиня з піщинок, ліс з окремих листків. І треба вміти окрасити кожну краплю у свій колір, дати місце для кожної піщинки, ударити променем сонця золотистим у кожний листок. За ранком приходить полудень, за полуднем вечір, за вечором ніч – може, вічна й непробудна, а може, то тільки вступ до наступного ранку? Е, та що там! Я – ранок!

Що мені сказати про своє оточення? Я знав мало. От знав, що мій дядько був архітект і артист-маляр. Виходив із кімнат своїх він рідко, виїздив з дому ще рідше. Що він там робив у себе у кімнатах – я не знав, бо заходити туди мені було заборонено. І мені це подобалося – це була казка. Змій-чарівник наказує своїй полонянці: «ходи всюди по зачарованому замку – тільки в оцих дві кімнаточки не заглядай, бо буде лихо». І я не заглядав. Мав туди доступ лише старий дядьків лакей, негр, людина ще мовчазніша й таємна, ніж його пан. Це був високий, худий, як мускул, чоловік; називався з-грецька Агамемнон. Ходив завжди надзвичайно тихо; на поклик дядька відкілясь зринав, мов тінь, а вислухавши приказ – знова безшумно десь зникав.

А так! Ще одна була істота, що безкарно входила до апартаментів дядька – це Харон, здоровенний пес, чи, може, упокорений диявол, перекинутий у пса. Чорний, страшний, мов смерть. От він не вмів тихо ходити по таємному замку й клацав кігтями по підлозі. Вночі, було, прийде до моєї місяцевої казки й стане ззаду, дивиться бездонними очима. Аж страшно було оглянутись на ту чорну прояву.

А що міг би я сказати про самого себе? Теж нічого. Я почував тільки, що живу, а як це почуття передати, не знаю. Близьких у мене нікого не було: я так само не знав товаришів, як не знав ні батька ні матері. Я був сам і, коли хочете, мені не було з тим зле. Передо мною сяяв увесь мир своїми таємницями й світлами, в своїх велетнях і гномах. Адже ж над землею розпростирається зірчасте небо, дві субстанції в реторті дають третю, хризаліда розриває свою тюрму, аби дати одноденне життя дивним фарбам крил, макропот ворушить плавником в акваріюмі.

І море, і гори, і товпище вояків у хрестовому поході, і похорон скитського вождя. Клеопатра з чашею в руці, бездонний льох Великої інквізиції, процесія серед вузьких вулиць з факелами серед ночі, замасковані убийники, асирійський цар, і боги, і Наполеон, і рибалка дніпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене відірвали зараз від моїх книжок і кинули на гілля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед і дійшов би тих