Читати книгу - "Лялька"

від панни Ізабелли… Який негідник!..»

Перемігши себе, він знов узявся до рахунків. У магазин заходили покупці, вибирали товари, торгувалися, платили.

Але у Вокульського перед очима миготіли тільки їхні тіні, він весь заглибився в роботу. І в міру того, як зростали колонки цифр, зростав у його серці безпредметний гнів.

За що?.. На кого?.. Байдуже. Головне — хто-небудь за це мусить поплатитися, перший, хто потрапить під руку.

О сьомій годині в магазині вже зовсім не було покупців.

Продавці розмовляли між собою, Вокульський робив свої підрахунки. І от він знову почув нестерпний голос Мрачевського, що говорив нахабним тоном:

— Чого ви, пане Клейн, морочите мені голову!.. Всі соціалісти — злодії, бо зазіхають на чуже добро, і пройдисвіти, бо в них одні черевики на двох, а носових хусток вони зовсім не визнають.

— Ви б так не говорили, — сумно відповів Клейн, — якби прочитали кілька брошурок, хоч би невеликих.

— Дурниці! — перебив Мрачевський, засунувши руки в кишені. — Буду я читати брошури, які закликають до знищення сім’ї, релігії і власності!.. Ні, таких дурнів у Варшаві ви не знайдете.

Вокульський закрив книгу й поклав її в конторку. В цю хвилину в магазин зайшло три дами і зажадали рукавичок.

Вони пробули в магазині з чверть години. Вокульський сидів у кріслі й дивився в вікно; коли дами вийшли, він сказав дуже спокійним тоном:

— Пане Мрачевський.

— Що накажете?.. — спитав молодий чепурун і підбіг до конторки аж пританцьовуючи.

— З завтрішнього дня можете шукати собі інше місце, — коротко відповів Вокульський.

Мрачевський скам’янів.

— Чому, пане Вокульський?.. Чому?..

— Тому, що ви у мене вже не працюєте.

— Яка ж причина?.. Я ж, здається, нічого поганого не зробив? Куди ж я піду, коли ви так несподівано позбавляєте мене роботи?..

— Рекомендацію я вам дам добру, — відповів Вокульський. — Пан Жецький виплатить вам гроші за наступний квартал, навіть — за п’ять місяців… А причина та, що у нас різні характери… Зовсім різні… Ігнаце, будь ласка, розрахуйся з паном Мрачевським по перше жовтня.

Сказавши це, Вокульський устав і вийшов на вулицю.

Звільнення Мрачевського справило таке сильне враження, що продавці не промовили один до одного ані слова, а пан Жецький сказав зачинити магазин, хоч не було ще й восьми годин. Він зараз же побіг до Вокульського на квартиру, але не застав його там. Прийшов вдруге об одинадцятій годині ночі, але в вікнах було темно, і пан Ігнац, пригнічений, повернувся додому.

Другого дня, в страсний четвер, Мрачевський уже не прийшов у магазин. Інші продавці були сумні й час від часу нишком про щось радились.

Десь о першій годині прийшов Вокульський. Але не встиг він сісти на своє місце за конторкою, як двері відчинились і своєю хиткою ходою вбіг пан Кшешовський, насаджуючи на ніс неслухняне пенсне.

— Пане Вокульський! — мало не з порога закричав збентежений відвідувач. — Оце тільки що дізнаюсь… Я Кшешовський… Що цього нещасного Мрачевського через мене звільнено. Але ж, пане Вокульський, я вчора зовсім не мав до вас ніяких претензій… Я шаную, пане, такт, який ви появили в справі моїй і моєї дружини… Я певний, що ви відповіли їй, як належить джентльменові…

— Пане бароне, — відказав Вокульський, — я не просив у вас свідоцтва про мою порядність. Отже, облишимо це. А взагалі чим можу служити?

— Я прийшов просити, щоб ви пробачили нещасному Мрачевському, який навіть…

— До пана Мрачевського я не маю жодної претензії, не претендую навіть на його повернення.

Барон прикусив губу. З хвилину він мовчав, ніби ошелешений гострою відповіддю, потім уклонився і, тихо промовивши «Пробачте…», вийшов з магазину.

Клейн і Лісецький зайшли за шафи і після короткої наради повернулися, час від часу перезираючись сумними, але промовистими поглядами.

Десь о третій годині після півдня з’явилася пані Кшешовська. Здавалось, вона сьогодні ще блідша, жовтіша і вбрана ще чорніше, ніж учора. Злякано оглянувши магазин, вона помітила Вокульського і підійшла до конторки.

— Пане Вокульський, — тихо промовила, — сьогодні я довідалась, що один молодий чоловік, Мрачевський, з моєї вини втратив у вас посаду. Його нещасна мати…

— Пан Мрачевський у мене вже не працює і не працюватиме, — відповів Вокульський, кланяючись. — Отже, чим можу пані служити?

Пані Кшешовська, видно, приготувала довшу промову.

На своє нещастя, вона глянула Вокульському в очі і… сказавши «Пробачте…», вийшла з магазину.

Клейн і Лісецький перезирнулись ще виразніше, ніж раніше, і здвигнули плечима.

Аж о п’ятій годині до Вокульського підійшов Жецький.

Він сперся руками на конторку і тихо сказав:

— Мати цього Мрачевського, Стасю, дуже бідна жінка…

— Виплати йому гроші до кінця року, — відповів Вокульський.

— Я гадаю… Я гадаю, Стасю, що не можна так суворо карати людину за те, що вона має інші політичні переконання, ніж у тебе…

— Політичні?.. — перепитав Вокульський таким тоном, що панові Ігнацові поза шкірою пройшов мороз.

— Зрештою, скажу тобі, — вів далі пан Ігнац, — шкода його, як продавця. Хлопець вродливий, жінки до нього просто липнуть.

— Вродливий? — відповів Вокульський. — То нехай іде на утримання до якоїсь дами, коли він такий вродливий…

Пан Ігнац одійшов, Клейн з Лісецьким навіть не перезирнулись.

Через годину в магазин прийшов пан Земба, якого Вокульський відрекомендував як нового продавця.

Зембі було років з тридцять; він був майже такий вродливий, як і Мрачевський, але незрівнянно солідніший і тактовніший. Ще до закінчення роботи в магазині він з усіма перезнайомився і навіть завоював симпатію своїх колег.

Пан Жецький відкрив у ньому запеклого бонапартиста, пан Лісецький мусив визнати, що порівняно з Зембою він сам — дуже поміркований антисеміт, а пан Клейн дійшов висновку, що Земба мусить бути щонайменше епіскопом від соціалізму.

Розділ дев'ятий

КЛАДКИ, НА ЯКИХ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ЛЮДИ РІЗНИХ СВІТІВ

В страсну п’ятницю вранці Вокульський пригадав, що сьогодні й завтра графиня Карольова й панна Ізабелла збиратимуть пожертви коло гробу господнього. «Треба туди піти і що-небудь дати, — подумав він і вийняв з каси п’ять золотих півімперіалів[37]. А втім, я вже надіслав їм килими, співучих пташок, музичну скриньку і навіть фонтан!.. Мабуть, цього вистачить для спасіння одної душі. Ні, не піду».

Проте опівдні йому спало на думку, що, може, графиня Карольова розраховує на його присутність, отож незручно буде не прийти, незручно також дати лише п’ять півімперіалів. Він узяв з каси ще п’ять і всі разом загорнув у тонкий папір. «Правда, — подумав він, — там буде, панна Ізабелла, а їй незручно жертвувати всього десять півімперіалів».

І він знову розгорнув папір, знову доклав десять золотих монет