Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

скніти в монастирі, коли він цього не хоче?»

Якось перед обідом до Марко прийшов Джованні. Подолавши вагання, він переступив знайомий поріг, його зустріла служниця Марія.

— Джіаніна пішла на базар, — сказала вона, — але молодий пан вдома, і, звичайно, буде радий бачити свого друга. Заходь до кімнати.

Джованні навіть зрадів, що Джіаніни немає вдома. Краще він наодинці поговорить про все з Марко,

Постукавши в двері, хлопець рішуче зайшов до кімнати.

— Добрий день, Марко! — бадьоро мовив він. — Ось я й завітав до тебе.

Марко вражено підвів голову. Перед ним стояв Джованні. Це здалося йому таким звичайним і зрозумілим, що він, не роздумуючи, забувши ніяковість, сказав:

— Це ти, Джованні? Ну, сідай.

Він підсунув товаришеві стільця, і той сів. Хлопці намагалися не дивитися один на одного.

— Як справи, Джованні? — перший урвав мовчанку Марко. — Вигляд у тебе непоганий. Ого, які плечі стали!

— Це від роботи. Глянь на мої руки! — Гість простягнув Марко долоні. Той з діловим виглядом оглянув їх, провів двома пальцями по мозолях і багатозначно звів догори брови.

Друзі перезирнулись і з полегшенням засміялися. — Чого ж це ми стоїмо і дивимось на мої долоні! — радісно мовив Джованні.

— Як добре, що ти прийшов, — озвався Марко.

За звичайними, буденними словами вони намагалися приховати своє хвилювання і глибоке внутрішнє вдоволення.

— Я весь час хотів прийти до тебе, — почав Джованні. — Адже я спочатку нічого не знав про ту одежу, яку ти мені послав. Ти, звичайно, нічого поганого не мав на думці. Тепер я розумію, чому ти розсердився, коли Джіаніна принесла її назад. Але ж ти знаєш мого батька… Сьогодні він сказав мені: йди до Марко і поговори з ним. Ось я й прийшов… Мені теж нелегко було. Батько без ноги… Тепер він збирається рибалити…

— Тобі Джіаніна не розповіла, що я тоді наговорив від злості? — спитав Марко. — Вона тобі обов'язково розповість. Вона дуже розгнівалась…

— Джіаніна нічого мені не казала, — відповів Джованні. — Чого тільки наговориш, коли розсердишся. Це я знаю.

— Добре, що ти прийшов, Джованні, — повторив Марко. — Я тобі розповім одну річ, але поклянися, що ти нікому не скажеш жодного слова.

— Клянусь! — урочисто промовив Джованні. Марко підійшов до скрині і підняв віко.

— Ходи-но сюди! — Він відкинув убік одяг, що лежав зверху. Перед здивованим Джованні з'явилися два кинджали, маленький слон із слонової кістки, який завжди стояв на столі, широкий золотий браслет, туго набитий гаманець і два мішечки з сухарями.

— Потім вам доведеться якось самим усе влаштовувати, коли мене тут не буде, — промовив таємничим голосом Марко. — Інакше не можна…

Джованні запитливо глянув на нього.

— Я тебе не розумію, Марко, що ти надумав?

— Джіаніна теж не повинна поки що нічого знати про це. Я розповім тільки тобі. Я відпливаю на кораблі в Дамаск. Бачиш, усе вже готове. Браслет належав матері, слон — теж. Все це я беру з собою. Можливо, зустріну батька. Тоді я покажу йому ці речі… Ти ж знаєш, що мене примушують іти в монастирську школу. А тепер з цього нічого не вийде… — Марко взяв один кинджал і віддав його товаришеві. — А це для тебе, Джованні. Бери. Ти подарував свій кинджал Паоло, щоб він мене захищав. Паоло сам розповів мені… Бери цей кинджал замість того.

Марко обережно поклав одежу поверх дорогоцінних речей і закрив скриню, його серйозне обличчя проясніло. Тепер, розповівши другові свою таємницю, він відчув себе вільніше.

— Отже, ти хочеш покинути Венецію, — мовив Джованні, беручи кинджал. В його голові визрівало важке рішення. Після всього, що сталося між ними, Джованні вважав за необхідне довести товаришеві, що в цей важкий час він цілком на його боці.

— Якщо ти хочеш, Марко, я попливу з тобою.

Він сказав те, що могло мати для нього нелегкі наслідки, і все ж таки не каявся. Ні, Джованні й на думці не мав відмовлятися від своїх слів. Хіба б він покинув у біді свого товариша? От тільки батько й Джіаніна та ще робота у майстра Бенедетто… Кінець тоді його кораблебудуванню. «Ми робимо Венецію королевою, — казав майстер Бенедетто. — Що значила б Венеція без наших кораблів? То не просто кораблі, то дерев'яні перлини, зарубай це собі на носі! Інакше ніколи тобі не стати справжнім кораблебудівником!» Такі думки проносилися в голові Джованні.

Марко бачив перед собою ясні очі друга, які очікувально дивилися на нього. Він відчував, що це рішення нелегко далося Джованні.

— Тобі не можна плисти зі мною, Джованні, — сказав він. — Подумай про Джіаніну. Ти мусиш піклуватися про неї… Ні, не можна тобі плисти зі мною. Матросові Маріно нелегко буде й одного провести на корабель.

Джованні спробував умовити товариша перебратися до нього на Мурано і там таємно пожити деякий час, але Марко відповів йому, що П'єтро Бокко саме там його й шукатиме, йому не лишається нічого іншого, як покинути Венецію. Хіба Джованні не знає, що він, Марко, надумавши щось, завжди доводить справу до кінця. І Марко в яскравих барвах змалював перед товаришем свою майбутню морську мандрівку й ті пригоди, які чекають на нього в Дамаску. Джованні слухав його, і все було так, як і раніше, коли вони сиділи на кам'яних східцях вілли і зачаровано дивились на лагуну, віддаючись мріям. Тільки Джіаніни не було з ними.

На пропозицію товариша — довірити таємницю й дівчині — Марко заперечливо похитав головою.

— Ти повинен зрозуміти мене, — сказав він. — Тільки одній людині розповів я про це — тобі, Джованні.

Джованні розумів друга. Почуття щастя від того, що Марко виявив до нього таке довір'я та ще й подарував кинджал, пересилило біль розлуки.

Було домовлено, що Джованні розповість Джіаніні про втечу Марко лише тоді, коли той уже плистиме на кораблі у відкритому морі. Так хотів Марко.

Того дня, коли мала відпливати друга ескадра, йшов дощ. Проклинаючи негоду, вантажники вносили до трюму останні тюки з товарами. Месер П'єтро Бокко стояв з патроном корабля на набережній і давав йому поради. Той тільки байдуже відмахувався рукою. Скільки разів йому вже доводилося вислуховувати такі напучення!

Капітан корабля стояв на палубі, покрикуючи на матросів. Він волів, щоб вони робили якесь діло, бодай навіть зовсім непотрібне, аби тільки не байдикували., Звичайно, найкраще було б перечекати дощ, але кораблі другої ескадри повинні були залишити гавань і звільнити місце для інших суден, котрим теж належало готуватися в дорогу.

Після того, як корабель було навантажено, на борт гордовито, з шпагою при