Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

застогнала й аж зіщулилась, коли та почала зашивати першу з її ран.

Упоравшись, знахарка змастила всі рани товстим шаром мазі, виготовленої з трав. Краєм ока вона спостерігала за тим, як Солембум стрибнув на стіл і всівся поруч із Елвою, а потім, сподіваючись, що ніхто того не помітить, потягнувся своєю великою волохатою лапою до тарілки Елви й швиденько поцупив звідти окрайчик хліба. За мить від нього вже не лишилось жодної крихти. Ласо облизуючись, Солембум насторожено водив китичками вух, дослухаючись до брязкоту обладунків Нічних Яструбів, які походжали довкола намету.

— Барзул, — буркнула Анжела. — Тільки чоловікам могло спасти на думку різати себе, щоб визначити, хто з них найголовніший. Йолопи!

Насуада, незважаючи на нестерпний біль, усе ж таки посміхнулась.

— Що правда, то правда! — мовила вона.

Щойно Анжела закінчила накладати останню пов'язку на зап'ясток Насуади, як гном, що стояв на вході до намету, голосно вигукнув: «Стій!» Потім пролунав брязкіт металу, й Насуада зрозуміла, що її вірні охоронці схрестили мечі, заступивши дорогу невідомому прибульцю до її намету.

Не гаючи ані хвильки на роздуми, дівчина миттю вийняла з піхов, вшитих у свій корсет, чотиридюймового ножа. Тримати його металеве руків'я було дуже важко, адже пальці Насуади стали зовсім неслухняні. Здавалось, що руки не відчувають нічого, окрім гострих пекучих смуг, що врізались у її шкіру.

Анжела й собі невідомо звідки вихопила кинджал і заступила собою Насуаду, прошепотівши якийсь рядок прадавньою мовою. Солембум тим часом зашипів і стрибнув до своєї хазяйки — його шерсть настовбурчилась, через що гігантський кіт здавався ще більшим, аніж був насправді.

І тільки Елва продовжувала безтурботно жувати собі хліб. Здавалося, що до цього переполоху їй не було жодного діла. Вона відламувала невеличкий шматочок, уважно його вивчала, тримаючи двома пальцями, ніби якусь небачену досі комаху, потім умочала хліб у кубок з вином і починала швиденько його їсти.

— Моя пані, — долинув знадвору чоловічий голос. — 3 північного сходу наближаються Ерагон і Сапфіра!

Почувши добру звістку, Насуада сховала ножа, підвелась із силою зі стільця й сказала Анжелі:

— Допоможи-но мені вдягнутись.

Знахарка тут-таки схопила Насуадину сукню, швиденько натягла її дівчині на ноги, а потім дуже обережно просунула її руки в рукави. Переконавшись, що все гаразд, Анжела й Елва хутко затягли шнурівки на її спині, й незабаром Насуада була готова до прийому.

Зиркнувши на свої руки, дівчина побачила, що її забинтовані рани прикриті рукавами сукні.

— Я маю ховати чи показувати свої рани? — поцікавилась вона.

— Та як тобі сказати, — відповіла Анжела. — З одного боку, твій народ та інші раси ще дужче стануть тебе поважати, а з другого — твої вороги, побачивши їх, знатимуть, що ти слабка й вразлива… Одним словом, це риторичне питання… Це нагадує мені ситуацію з чоловіком, який утратив великого пальця… Хтось може сказати про нього — «Він каліка», а хтось — «Він славний воїн, бо втратив тільки палець, тимчасом як міг утратити цілу руку!»

— Твої порівняння якісь дуже дивні.

— Дякую.

— Випробування довгими ножами — це змагання сили, — раптом озвалась Елва. — І вардени, і сурданці добре це знають. Ти пишаєшся своєю силою, Насуадо?

— Відріжте рукава, — тут-таки наказала Насуада, проте, побачивши, що Анжела й Елва вагаються, додала: — Швидше! Від самісіньких ліктів. І не хвилюйтесь, сукню мені перешиють.

Кількома вправними рухами Анжела миттю відчикрижила рукава й кинула їх на стіл.

— Елво, — мовила Насуада, гордо підвівши голову, — коли відчуватимеш, що я можу знепритомніти, будь ласка, скажи Анжелі, щоб вона мене підхопила. То що, почнімо? — І з цими словами вони всі залишили намет. Насуада крокувала попереду, за нею йшли Елва й Анжела, а Солембум ступав своїми м'якими лапами трохи віддалік.

Охоронець-гном віддав наказ, і шестеро Нічних Яструбів оточили Насуаду та її почет: гноми й люди розташувались попереду й позаду, а велетенські ургали, у вісім футів заввишки, прикривали їх із боків. Сонце повільно наближалося до обрію, й небеса огортали своїми золотаво-пурпуровими крилами верхівки наметів табору варденів. На землю почали спускатися перші сутінки, і вартові запалили багаття та факели, що вихоплювали їхні суворі, зосереджені лиця з обіймів пітьми. На півдні в небо здіймалися хмари чорного диму, затуляючи горизонт і Палаючу рівнину, що залишилась на відстані півтори ліги позаду. На заході бовваніла лінія буків та осик, окреслюючи русло річки Джиєт, на якій стояв човен «Драконове крило», що його викрали карвахольські селяни на чолі з Джоудом та Рораном. Проте очі Насуади були спрямовані на північ, туди, де на обрії з'явились примарні обриси Сапфіри, яка вже починала знижуватись. Останні промені сонця вигравали на її лусці, огортаючи дракона блакитним ореолом, через що той нагадував безліч зірок, які падали з небес.

Картина, що постала перед Насуадою, була така чудова, що дівчина застигла на місці, мов зачарована, і дякувала долі за те, що їй пощастило побачити таку красу. «Вони в безпеці!» — подумала Насуада й полегшено зітхнула.

Воїн, який приніс звістку про прибуття Сапфіри, — худорлявий чоловік із густою неохайною бородою — вклонився й шанобливо мовив:

— Моя пані, тепер ви бачите, що я казав вам щиру правду.

— Авжеж! Напевно, у тебе дуже гострий зір, якщо ти помітив Сапфіру раніше за всіх. Як тебе звати?

— Глетчер, син Хардена, моя пані.

— Дякую тобі, Глетчере. Ти можеш повертатися на свій пост.

Ще раз шанобливо вклонившись, чоловік поспішив на край табору.

Не зводячи очей із Сапфіри, Насуада попрямувала між наметами до великої галявини, яку залишили для того, щоб Сапфіра могла злітати й приземлятися. Охорона й почет крокували поряд із нею, але Насуада майже не звертала на них уваги, так їй кортіло побачити Ерагона й Сапфіру. Усі попередні дні дівчина дуже хвилювалася за них — і як ватажок варденів, і як їхній друг.

Сапфіра летіла швидко, ніби яструб, проте її ще й досі відділяли від табору кілька миль. Тим часом довкола галявини зібралася ціла юрба воїнів: люди, гноми й навіть сірошкірі ургали, що приєдналися до повстанської армії на чолі з Нар Гарцхвогом, який височів над людьми, котрі його оточили. Неподалік стояв і король Орин, а поруч із ним його почет: Нархейм — гном-посланець, який посів місце Орика, коли той поїхав до Фартхен Дура, Джормандер, решта членів ради старійшин та Арія.

Побачивши Насуаду, струнка ельфійка стала пробиратися до неї крізь юрбу, і навіть тоді, коли над воїнами залопотіли Сапфірині крила, вони не дивились на небо, бо їхні погляди були прикуті до Арії, яка виглядала просто вражаюче. Вона була вбрана