Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

описує таку державу як «божественну», «зразок», «взірець» чи «оригінал» держави, тобто її «форму» чи «ідею». Такий Платонів власний погляд на «Державу», висловлений у той час, коли він покинув сподіватися на втілення свого політичного ідеалу у всій його плинності.

Другий уривок, також із «Законів», є, якщо це можливо, ще відвертішим. Слід наголосити, що в цьому уривку йтиметься переважно про воєнні походи та військову дисципліну, але Платон не залишає сумнівів у тому, що ті ж мілітаристські принципи слід застосовувати не тільки на війні, а й «під час миру, із самого дитинства». Подібно до інших тоталітарних мілітаристів та палких прихильників Спарти, Платон наполягає, що найважливіші вимоги військової дисципліни повинні виконуватися насамперед, навіть за миру і що вони повинні визначати ціле життя всіх громадян; бо не лише повноправні громадяни (які всі солдати) і діти, але навіть звірі повинні весь час жити у стані постійної та тотальної мобілізації33. «Найвищим принципом з усіх є той,— каже він,— що ніхто, ні чоловік, ні жінка, не повинні залишатися без провідника. Так само не можна дозволити звикнути робити хоч би що то було на власний розсуд; байдуже через запопадливість чи через жвавість характеру. І на війні і під час миру слід спрямовувати свій погляд на вождя і вірно йти за ним. Навіть у найдрібніших питаннях треба діяти під керівництвом. Ось приклад: вставати, рухатися, митися або їсти слід34... тільки тоді, коли це звелять робити. Одне слово, треба призвичаїти людську душу навіть не мріяти про самостійні дії і зробити її зовсім неспроможною до таких дій. Нехай життя всіх людей завжди буде якомога більш згуртованим і спільним. Бо немає і ніколи не буде закону кращого, кориснішого та дієвішого у справі досягнення талану і перемоги на війні. Вправлятися в цьому слід із самого дитинства, і не лише під час війни, але й за миру. Треба керувати іншими і самому бути в них під керівництвом. А безуряддя потрібно вилучити з життя всіх людей і навіть тварин, підвладних людям».

Це разючі слова. Не було людини більш серйозної у своїй ворожості до індивіда. І ця ненависть глибоко вкорінилася в основоположний дуалізм Платонової філософії; він ненавидів окрему особу та її свободу так само, як ненавидів розмаїття окремих випадків і плинного світу чуттєвих речей. У галузі політики індивід здається Платонові уособленням самого Зла.

Такий підхід, антигуманістичний та антихристиянський, послідовно ідеалізувався. Його трактували як гуманний, безкорисливий, альтруїстичний і християнський. Е. Б. Інгленд, приміром, називає35 перший з цих двох уривків із «Законів» «енергійним звинуваченням себелюбства». Подібні слова вживає й Е. Баркер, коли розглядає Платонову теорію справедливості. Він каже, що Платон мав на меті «замінити себелюбство і громадянський безлад на гармонію» і що «древня гармонія інтересів держави та індивіда... таким чином відновлюється в Платоновому вченні, але відновлюється на новому і вищому рівні, тому що її було піднесено до свідомого відчуття гармонії». Таке твердження і безліч подібних до нього можна легко пояснити, якщо ми пригадаємо Платонове ототожнення індивідуалізму з егоїзмом. Саме тому всі платоніки вважають, що антиіндивідуалізм — це те саме, що й безкорисливість. Це ілюструє мій висновок про те, що таке ототожнення стало прикладом успішної антигуманістичної пропаганди і що воно внесло сум'яття в міркування з приводу етичних питань аж до наших днів. Але ми повинні також усвідомлювати, що ті, хто обмануті цим ототожненням і високими словами, славлять Платона як поборника моралі і повідомили світові, що його етика була найближчою до християнства ще до появи Христа, торують шлях тоталітаризму і, зокрема, тоталітарному, антихристиянському тлумаченню християнства. І це вкрай небезпечно, бо були часи, коли у християнстві домінували тоталітарні ідеї. Була інквізиція, і вона може повернутися в тій чи іншій формі.

Тому, може, варто буде згадати ще кілька причин, через які простодушні люди дали переконати себе в гуманізмі Платонових намірів. Одна — це та, що, готуючи грунт для своїх колективістських доктрин, Платон, як правило, починав цитування афоризму чи прислів'я (мабуть. Піфагорового): «У друзів усе спільне»36. Це, безперечно, безкорислива, висока і блискуча думка. Хто запідозрить, що аргумент, який починається з такої привабливої сентенції, приведе до абсолютно антигуманістичного висновку? Іншою важливою обставиною є те, що в Платонових діалогах знаходимо багато по-справжньому гуманістичних думок, надто в тих, що були написані до «Держави», коли він ще перебував під впливом Сократа. Зокрема, я маю на увазі Сократову доктрину, наведену в «Горгії», що ліпше страждати від несправедливості, ніж чинити її. Ясно, що така доктрина не лише альтруїстична, а й індивідуалістична, бо в колективістській теорії справедливості, подібній до викладеній у «Державі», несправедливість є дією, спрямованою проти держави, а не окремої людини, і хоча людина здатна чинити несправедливо, лише колектив може страждати від несправедливості. Та в «Горгії» ми не знаходимо нічого схожого. Пропонована теорія справедливості цілком нормальна, а «Сократ» (котрий тут, мабуть, найбільше схожий на реального Сократа), наводить такі приклади несправедливості, як помордаси, каліцтво чи вбивство. Сократове вчення про те, що краще потерпати від несправедливості, ніж чинити її, по суті, дуже подібне до християнського вчення, а його доктрина справедливості чудово узгоджується з духом Перікла. (Спробу витлумачити це буде зроблено в розділі 10.)

Отже, у «Державі» Платон розвиває нову доктрину справедливості, яка не лише несумісна з індивідуалізмом, а й відкрито ворожа до нього. Та читач може легко повірити, що Платон і далі тримається вчення, викладеного в «Горгії». Бо в «Державі» Платон часто посилається на думку про те, що краще терпіти несправедливість, аніж чинити її, попри той факт, що це просто безглуздо з точки зору проголошеної ним колективістської теорії. До того ж, у «Державі» лунають голоси «Сократових» опонентів про те, як добре і приємно чинити несправедливість і як погано страждати від неї. Звичайно ж, будь-якого гуманіста відштовхне такий цинізм, І коли Сократовими вустами Платон висловлює свої цілі: «Адже я боюсь, що впаду в гріх, якщо дозволю при мені ганити справедливість, не зробивши нічого на її захист»37, то довірливий читач переконується в доброті Платонових намірів і готовий піти за ним, хоч би куди той повів.

Ефект від цих Платонових запевнянь посилюється ще й тією обставиною, що вони йдуть слідом і протиставляються цинічним та егоїстичним Фрасимаховим промовам38, якого змальовано як політичного пройдисвіта найгіршого штибу. Водночас читача підводять до ототожнення індивідуалізму з Фрасимаховими поглядами і до думки, що Платон, борючись із ними, бореться й проти шкідливих та нігілістичних тенденцій свого часу. Але ми не повинні дозволити залякати себе