Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

оприлюднили їх. А вже потім озброїлися, вимагаючи, щоб їхні закони виконували ті, кого вважали за громадян нової, робітничо — селянської, держави. Хто відмовлявся, той ставав для більшовиків злісним порушником. Значить, опинявся поза законом. Тож за комісарами йшли карателі.

Отамана довколишні села вітали як справжнього батька — визволителя. Особливо після того, як з Фастівського повіту дійшли чутки про перші села, що їх червоні карателі випалили до чорної землі. Людей вони теж не щадили. Причина була одна — відмова виконувати накази, здавати продовольство на потреби влади і збройний опір комісарським продовольчим загонам. Тутешні селяни, на думку Шеремета, свого часу не помилилися, довіривши свою долю Зеленому, тож їхні домівки вціліли.

Гасла на кшталт «Не дамо хліба в Московію!» стали дуже популярними. Їх навіть уживали у звичайних, побутових розмовах. Складалося враження, що, промовляючи їх, селяни узгоджують плани найближчих дій.

Артем загалом позитивно сприймав тутешні настрої.

Правда, оптимізм згасав щоразу, коли люди починали вголос підтримувати радянську владу, завзято відокремлюючи її від більшовицької. Шеремет своїх поглядів не змінив, далі вважаючи радянську владу за буквальне втілення більшовицької політики. Проте змушений був визнати, що саме Зелений наділяв людей обіцяною та омріяною землею.

Почав з рідного Трипілля, де кожному хазяїнові прирізав наділ, ще й склав перед тим купчу. Задля цього тримав коло себе двох нотарів, які посвідчували право володіти землею печатками на папері. Дістала такий документ і Катерина. Отаман порадив берегти його, мов зіницю ока, і Григоренчиха сприйняла буквально: роздобула навощений папір, загорнула в нього купчу світло — блакитного кольору і закопала на городі. Коли Шеремет попросив, то гордо показала. Але де саме закопала скарб, змовчала. Викопала, щоб Артем не бачив.

Те саме Зелений практикував по інших селах, возячи нотарів із собою. Перед розподілом землі збирав урочистий мітинг, де оголошував, що робить усе іменем радянської влади. Хоч насправді це було подарунками отамана.

Той документ, розумів Артем, можна було запросто оскаржити, коли в такий непевний час влада знову зміниться. Шкодуватимуть про це хіба тільки самі люди. Знову почнуться збройні сутички, і Шереметові чомусь здавалося, що цьому ніколи вже не буде кінця. Ну, принаймні найближчими місяцями. Відчувши радянську владу на собі, Артем не тішився ілюзіями, що вона так швидко змириться з існуванням повітових отаманів та їхніми невеличкими державами. Ясна річ, свої побоювання й прочуття він тримав при собі. Хоч події дедалі більше відповідали його прогнозам.

Почалося все з того, що, як виявив Артем, трипільські повстанці мали не лише добре озброєну армію, а й невеличку флотилію. Коли почув про неї вперше, то не повірив власним вухам. Звернув усе на звичну вже хвалькуватість Семена Середи. Той, пояснила якось Катерина, доводився Марусі якимось родичем, тому частенько товкся у них на подвір'ї. Якось Семен мимохідь повідав про те, що місцеві рибалки захопили більшовицьку вантажну баржу, яка везла Дніпром хліб і сіль.

Приводом, власне, стала та сама сіль: хлопець приволік Катерині півмішка. Коли запитала, де взяв, пояснив, викотивши груди: відбили, мовляв. Так Шеремет довідався про те, як трипільські рибалки на човнах підстерегли в плавнях дві баржі, налетіли зусібіч, оточили й узяли на абордаж. Поки червоні оговталися й заходилися давати відкоша, наспів «Зевс» — плавучий панцирник, недарма названий на честь античного бога — громовержця. На борту повстанці прилаштували невеличку, здобуту в якомусь бою гармату і, за словами Середи, влупили просто над захопленим буксиром.

— Стало двох виливанців, щоб ті зайди все зрозуміли! — гордо закінчив тоді хлопець оповідь про річковий бій. — Не всі там, правда, мали кебету. Нічого, таких наші покосили з кулемета. Проте, — додав він, — там мало хто вижив. Не пощастило.

— Кому?

— Та солдатам з матросами ж, тю! Правило таке, для всіх однакове — кидай зброю, стрибай у воду. Поки пливеш — живеш. Допливеш туди, куди куля не сягне, — вважай, пощастило. Можна обсохнути, дотьопати до своїх і розказати, яка в Трипіллі під батьком Зеленим сильна флотилія. Нас, бач, хіба з неба взяти можна. Наслати ці, знаєш, літальні машини…

— Аероплани, — сказав Шеремет механічно.

— Ага, їх. Добро народне, не дивись так. Хай кацапи бояться. Або домовляються.

— Про що домовляються?

— Про торгівлю, — поважно промовив Середа, косуючи на ліжко, де сиділа й слухала все Маруся. — Досить уже грабувати, вимагати… Пора купувати в селянина. Ми, знаєш, згодні й на натуральний обмін. Їм потрібен хліб, нам — плуги та борони. Усе справедливо, так усюди роблять.

— Сам додумався?

Шеремет знав відповідь, тож цілком сподівано почув:

— Батько отаман пояснив.

Більше питань у нього не виникало, але відтоді розмови про успішні напади на більшовицькі пароплави точилися в Трипіллі дедалі частіше. Артем ще не розумів, як йому, з його переконаннями, слід ставитися до натурального річкового піратства. Зрештою, переконував себе, не може називати себе справедливим той, хто не перемагає ворога в чесному бою, змусивши поважати власну силу, а чинить звичайний розбій. Та все ж Шеремет намагався бодай собі не видаватися інтелігентом — толстовцем, який не хоче визнавати права на трофеї, коли довкола вирує війна, що в неї втягнено сотні невеличких армій.

І ось тепер він стояв серед повстанців на трипільському майдані і слухав історію про те, як Семен Середа зловив шпигунів у дніпрових плавнях неподалік села.

2

— Сидимо, рибу ловимо…

— Яку рибу, Семене, вас же на варту поставили?!

Видно, ту історію хлопець переповідав уже не вперше. І не раз чув у відповідь подібний закид. Просто відмахнувся, немов проганяючи набридливого комара, і повів далі, пояснивши:

— Якщо просто так стовбичити, як на варті, з гвинтарями, то ніколи нікого не вполюєш. Вони, кацапські розвідники, думаєш, такі дурні? Навпаки, будуть обходити варту десятою дорогою.

— Ага, а ви заразом карасиків насмикаєте на юшку! — почувся з гурту інший голос.

Шеремет упізнав Федора Палія — той уже ходив, хіба що трошки накульгував. Коли Артем з простої цікавості наблизився до невеличкого натовпу, то його нового товариша поруч не було. З'явився, коли Середа почав хвалитися подвигом, і Шеремет мимоволі відзначив: Палій іде від штабної хати.

Глянувши йому за спину, Артем помітив пожвавлений рух довкола неї. Поки що не спішив пов'язувати це з історією, що так захопила хлопця, але відчув: щось — таки наближається. Трипільці, поки він жив серед них, завжди були готові до бою. Однак то була більше готовість військ боронитися від загрози, яка не от — от з'явилася, а існує хтозна — відколи, і до неї всі звикли. Але це зовсім не означало, ніби в