Читати книгу - "Армагед-дом"

Приємно було подивитися на їхні обличчя. У ТАКИХ експедиціях несподіванки трапляються нечасто; звідки їм було знати, що курси Лідка пройшла впродовж тижня, занурювалась усього тричі й на глибину два метри, а розряд одержала хоч і спортивний, але юнацький, тобто фактично дитячий?

Проте свою роль її слова зіграли. На неї поглядали тепер, як на скриньку з секретом, чекаючи й остерігаючись нових сюрпризів.

У катер завантажились розвідники — Віталій, Петро Олегович, технік Сергій і худорлявий Саша; Сашу Лідка трохи боялась. По-перше, як підводник він легко міг спіймати її на некомпетентності, а по-друге… Щось було в ньому, в Саші, щось таке, що важко було пояснити, але що виразно відчувала Лідка своєю шкірою. Вона не здивувалася б, якби за основним фахом він виявився патологоанатомом.

Катер задер білий ніс, ледь опустив корму й рушив, ніби неохоче, похитуючись і тягнучи за собою широку пінисту стрічку. Біноклів було два, але одним неподільно заволоділа Валя, а просити в неї Лідка не хотіла. Другий був у Славка; повагавшись, Лідка торкнула його за плече:

— Даси подивитись?

Славко здригнувся від її дотику. Не дивлячись, тицьнув бінокль їй у руки; скельця були теплі.

Лідка дивилась, як Сергій кидає якір — за десять метрів від краю Воріт. Як Саша і Віталій незграбно перевалюються через борт катера, по-жаб’ячому блиснувши в повітрі широкими ластами. Як Петро Олегович підводиться, підносить бінокль до очей, іще раз вивчаючи горизонт на предмет дальфінячих спин. Дає «добро»; обидва акванавти зникають під водою, і ось уже дивитись особливо нема на що: похитується катер, курить Сергій, Петро Олегович дивиться в бінокль на Лідку — і махає рукою…

Лідка помахала у відповідь. Опустила бінокль, не дивлячись тицьнула Славкові:

— На…

Славка не виявилося поруч. Запхнувши руки в кишені джинсів, він брів у напрямку бази.

Приблизно на півдорозі його наздогнала Валя.

— …Зйомку вести поки що неможливо — каламутно. На найближчі тижні прогноз гарний, хвилювання не буде, отже, затихне. Перші зразки — в роботі… Сімейна пара Зарудних потім розкаже нам, що там і до чого. Флора — на перший погляд звичайна, наросло всякої зелені, як на звичайнісінькому камені. Фауна — звичайна. Риби спокійно плавають крізь отвір, вочевидь від Дзеркала Воріт нічого не лишилось. Вочевидь, ми маємо справу з оболонкою, шкаралупою, хоча, звісно, тут важливі результати аналізів… Ярославе Андрійовичу?

Славко підвівся. Білий халат поверх футболки робив його схожим на відвідувача лікарні.

— Мінерали — базальт, сланець. У тканинах рослин підвищений уміст заліза… Більше нічого. Нудота. Склад води… кращий, ніж на міському пляжі. Сечі і стоків немає зовсім. Йоду і солі — в нормі. Здорова така водичка.

Славко й сам не усміхався своїм жартам, а присутні від них іще й похмурніли.

— Ясно, — після короткої паузи сказав Петро Олегович. — Наступним номером нашої програми… цілковита розчистка об’єкта, вимірювання, документування, а коли спаде каламуть — відеозйомка. Урешті-решт, наша справа — досліджувати, висновки робитимуть потім… можливо, що й не ми.

Лідка мовчала.

Вісім сотень чоловік увійшли в ці Ворота. Майже вісім сотень, точної кількості не знає ніхто. І от — просто каміння, примха природи, яка, хоч і красива по-своєму, зовсім не лишає надії.

Ні на те, що мешканці Рассморта повернуться. Ні на те, що вдасться дізнатися щось нове про природу Воріт.

* * *

Валя була з покоління Лідчиних батьків. Валі було трохи за сорок; сухорлява й сильна, вона без зусиль підіймала важкі речі й легко ставилася до життя. Волосся фарбувала в темно-жовтий колір. Пахла сандалом. Півжиття провела в різноманітних експедиціях, уміла зварити суп із нічого, а якщо були ще й пристойні продукти — то творила на похідній пічці просто-таки ресторанні страви.

Вечорами співала під пристрасну гітару водія Валери.

Традиція склалась уже в перші дні — увечері «на базі» у Валі збиралися любителі потеревенити й поспівати під гітару. Спеціально для цих вечірок лисуватий Паша, водій автобуса, добував через місцевих солдат мутного самогону й міцного домашнього вина.

Лідка ніколи не з’являлась на ці посиденьки, а Славко, що з якогось часу внадився відвідувати Валині «вечірки», нічого дружині не розповідав.

Петро Олегович проводив вечори за робочим столом. Чужа присутність лише дратувала його — для спілкування йому вистачало великої чорно-білої фотографії, з якої усміхались однаковими усмішками його дружина, двоє синів і дві онучки на руках у двох тілистих невісток.

Віталій і Саша віддавали перевагу здоровому способу життя. Спати лягали рано; час від часу то один із них, то другий замислено блукав околицями з біноклем і заводив розмови з місцевими солдатиками. То Віталій, то Саша навідувались до Валі на посиденьки — ніколи разом, а лише по черзі, ніби виконуючи службовий обов’язок, із чого Лідка зробила висновок, що й Олександр не стільки підводник, скільки цивільник.

Він і далі викликав у неї підозру. Незважаючи на те, що тримався рівно, навіть із симпатією; Лідка чекала, коли Саша запропонує їй на ділі довести, на що вона здатна в масці і з балоном за спиною.

І дочекалась.

Було близько п’ятої години. Спека зійшла; витягнутий з води катер стояв перед ангаром, на рейках, і через те нагадував трамвай.

Від ранкового занурення лишалося два заповнених, або, як казав Саша, «забитих» балони. Зберігати їх до наступного ранку не можна було за технікою безпеки; Саша нечутно підійшов до Лідки, яка сиділа на причалі, тінь його впала у воду, злякавши випадкову дрібну рибину.

— Ну що, попірнаємо?

Лідчине серце підскочило, як підкинута на долоні монетка.

Її пляжний купальник чомусь почав заважати їй, особливо коли Саша допомагав їй одягати балон і пояс. Підводник повинен мати гідрокостюм, а всі ці тонкі ниточки-шворочки, резинки і пластмасові застібки придатні лише для безглуздого вилежування на пляжі…

Маску Лідка підібрала й підігнала заздалегідь. Ласти теліпалися, доки Лідка не здогадалась одягти їх на товсті вовняні шкарпетки. Саша скривився, але нічого не сказав.

— Слухай завдання. Для початку просто занурюємось на глибину три-чотири метри, тобто до дна. Спокійно пливемо вздовж берега, під водою я даю тобі команди, ти їх виконуєш… Зрозуміла?

Вона квапливо кивнула.

— Ну, давай…

Саша зісковзнув із причалу й відразу пішов униз; Лідка чудово бачила, як він звільна перебирає ластами над порослими зеленню брилами, над розсипом барвистого каміння. Море було навдивовижу прозорим, заважало дивитися тільки небо, що розсипалося скалками на поверхні води, та ще бульбашки повітря, яке побувало у Саші в легенях.

Ну, Лідо…

Вона взяла в рот загубник. Випустила. Обережно злізла з