Читати книгу - "Армагед-дом"

дощаного краю. Занурилася по плечі, притримуючись руками за шорсткий дерев’яний край. Знову взяла загубник. Знервовано поправила маску. Відштовхнулася від краю.

Море було теплим, але Лідка здригнулась, коли її маківка торкнулася води. У вухах стояло те неповторне гудіння, яке обертається потім на цілковиту тишу — тишу підводного світу…

Вона зловила себе на тому, що затримує дихання. Набралась мужності і вдихнула; повітря в балоні було теплішим, ніж вода, а може, Лідці здалося.

Вона подивилася вниз, побачила Сашу, що недбало ганяв по піщаній галявині маленького сірого краба. Пірнула і… знову сплила, вилетіла з-під води, ніби пластмасова лялька. Балон, такий важкий на суходолі, тепер завиграшки виніс нагору Лідчине легке тіло.

Саша підвів голову. Лідці здалося, що крізь маску вона бачить насміх у його очах.

Вона пірнула знову — з тим самим успіхом. Балон не бажав тонути. За всіма законами фізики він і не повинен тонути, просто дивно, як це Саша досі на дні… Він же теж худорлявий, його власної ваги не вистачить…

Чому?!

Лідка спробувала інакше. Вхопилася за край причалу, підтяглася на руках, потім відштовхнулась і різко пішла вниз. На мить побачила поверхню води над головою — і відразу з шумом, із непристойним плюскотом вискочила назовні. Справжній поплавець.

На березі стояв технік Сергій. Побачивши його, Лідка почервоніла під маскою.

Це пастка. Тепер зрозуміло, це якась каверза, як колись у літньому таборі, тоді Рисюк прибив до підлоги її кеди…

Підводник Саша і не думав їй допомагати. Навпаки — заклично махнув рукою, спускайся, мовляв, скільки можна чекати.

У роті стояв присмак гуми. Лідка розізлилась.

Учепилась за залізну стійку причалу. Перебираючи руками, рушила вздовж стовпа як по канату — тільки не вгору, а вниз, хоча зусиль доводилося докладати не менше. Клятий балон так і тягнув на поверхню; маска все дужче врізалася в обличчя, і шум у вухах наростав. Лідка через силу ковтнула кілька разів — продуваючись. Обережно дмухнула носом у маску — «обтиск» трохи послабився. До дна лишалося зовсім трохи, і там на дні, лежали величезні камені…

Залізна стійка обросла зеленню та мідіями. Гострими краями мушель запросто можна відрізати собі один-два пальці.

Лідка з усіх сил замолотила ластами. Відпустила стійку й відразу ж ухопилась за валун; вона хотіла всього лиш утриматися на дні, але камінь виявився відносно легким і сплив разом з Лідкою.

Вона чекала, що її знову винесе на поверхню, але замість цього зависла на півдорозі, розчепірившись, як жаба, з важким каменем біля живота. Хмарка мулу, що піднялася від потривоженого каменя, потроху розсіювалась.

Нестерпно тиснула маска. Пересохло в горлі, а треба ж було часто ковтати — щоб не напружувались, не боліли барабанні перетинки…

Вона обережно рушила вперед.

Сахнулись убік риби. Лідка пливла в тиші, в невагомості, підводні ліси коливались у такт нечутному прибою, і колір у них був осінній, жовтий, і літало якесь жовте клоччя…

Осінь. У розпал літа.

І людина просувається під водою.

Саша опинився вже поруч. Його темне волосся маяло в воді, надаючи молодому цивільнику несподівано романтичного вигляду. Над ним росло ніби повітряне дерево — перламутрові бульбашки ринули вгору, одна хмарка за іншою. Таке саме дерево виростало з Лідчиних «прогумованих» губ — вона чула і власне скрипуче дихання, і шелест бульбашок, що бігли до сонця, і стукіт крові у вухах.

Саша показав угору. Промайнули ласти перед Лідчиним лицем; Саша випірнув і, напевно, чекав того самого від Лідки.

Спершу вона хотіла просто випустити свій вантаж, але згадала, як вилітають з-під води притоплені пляжниками м’ячі, і вирішила не ризикувати. Притиснула камінь до грудей — один бік шорсткий і жовтий, другий укритий зеленою слизькою вовною — і запрацювала ластами. І, лише діставшись до поверхні, кинула камінь і простежила за його повільним падінням, урочистим, як увертюра.

— Погано піддуваєш, — сказав Саша. Волосся обліпило його голову, з романтичного персонажа він одразу перетворився на коміка. — Подивись, у тебе на фізіономії синець.

Слід від маски Лідка відчувала чудово. Лоб, щоки, верхня губа. Протримається кілька діб. Відзнака новачка.

— Ти чого пояс не затягарила? — спитав Саша і хитро примружився.

Лідка й без нього здогадалась, у чому була заковика. Полегшений пояс. Казали ж їй на секції щось про індивідуально підібраний тягарець, але все це було так швидко і поспіхом, що вона, звичайно, забула…

— Серього! — крикнув Саша техніку. — Принеси там тягарів… — він зміряв Лідку поглядом, — штук шість середніх. Будемо панну вантажити.

Здається, Сергій, що порпався у катері біля ангара, хихикнув.

— А ти молодець, — сказав Саша, неуважно дивлячись у море. Зметикувала… Зараз тягар тобі відміряємо — і пройдемося по дну туди-сюди, тільки піддувай у маску носом, а то шкода личко твоє. І продувайся, продувайся весь час, бо вуха теж шкода, порвеш барабанки… Ви зі Славою посварились, чи що?

Від несподіванки вона крутнула головою так, що бризки з мокрого волосся полетіли Саші в обличчя:

— Ні…

Її не ображали Славкові зради з «солоденькими дівчатками».

Але чомусь думка про неминучий зв’язок Славка з енергійною Валею — ображала.

Море було гладеньким, як стіл. На віддалі бовванів патрульний кораблик. Єдина на доступному для огляду просторі хвиля брала свій початок за кормою катера; Лідка дивувалась, як довго тримається слід на воді. Ну хоч бери й пиши катером по морській гладіні: Слава плюс Валя…

Думка була невчасна. Тому що, вирушаючи вперше до Воріт, думати про такі дрібниці — не гідно.

Петро Олегович був у гідрокостюмі і з відеокамерою. Решта костюмами знехтували, а на Лідку взагалі не знайшлось підхожого розміру. Вода була тепла, серпанок на обрії обіцяв спеку.

Сергій поставив катер на якір десь за десять метрів від верхівки Воріт. Лідка дивилась, мружачись і прикусивши губу. Зблизька Ворота вже не нагадували скелю чи уламок хвилеріза. Хвилі хазяйновито облизували зовсім чужий їм предмет — здавалося, що тут затонув маленький готичний храм.

Сергій піднявся, тримаючись за поручень, і приклав до очей бінокль. Лідка примружилася дужче.

— Учора ввечері були, — повідомив Сергій, дістаючи з кишені пожмакану пачку цигарок. — Дальфінчики ці… бавились, навіть ближче, ніж тоді, у вівторок. А тепер не видно…

— Який сенс їх виглядати, якщо вони безпечні, — пробурмотіла Лідка, ні до кого конкретно не звертаючись. І відразу ж пошкодувала про сказане, бо на неї покосились, як на дурепу.

— У мене друзяка був, — повідомив Сергій, закурюючи. — Теж от, каже, дальфіни — наші, мовляв, підводні первородні родичі. І не пічник же був, а іхтіолог. Щоправда, докторську так і не