Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

значної кількості аргументації і роздумів. Позірна нерозсудливість такої партії коштувала мені багатьох тривожних думок вдень і багатьох безсонних годин вночі; аж нарешті я вирішив, що в цій справі немає нічого нерозсудливого. Я знаю, що моя мила дівчинка не без вад, але її юність до тих вад не належить, а є радше запорукою нерозквітлих чеснот, тож невеличкі ґанджі її характеру, думок або манер можна легко видалити або пом’якшити терплячими зусиллями пильного і розумного порадника, а те, що не поталанить просвітити і проконтролювати, можна просто пробачити заради її численних гарних рис. Отож, моя найдорожча дівчинко, якщо вже я задоволений вами, то з якої це такої причини ви мали б заперечувати проти мене?

– Як по правді, пане Боргам, я заперечую головним чином проти себе, тож давайте облишимо цю тему… – почала була я, але він урвав мене:

– А чому це? Я ж любитиму вас, пеститиму, захищатиму! – і знову все почалося спочатку.

Не буду змальовувати все, що сталося між нами того дня. Досить буде сказати, що він виявився нестерпним і його було досить важко переконати в тому, що я справді мала на увазі те, що сказала, і справді була настільки впертою і сліпою до своїх власних інтересів, що не існувало й тіні можливості, що він або моя тітка коли-небудь зможуть здолати мої заперечення. Їй-богу, не певна, що досягла успіху; хоча, стомившись через його уперте повернення до тієї ж самої теми і озвучення тих самих аргументів, що змушувало мене повторювати ті ж відповіді, я нарешті відрубала:

– Відверто вам кажу, що цього не може бути. Ніякі міркування не змусять мене взяти шлюб, який суперечить моїм уподобанням. Я вас поважаю – чи принаймні поважала б, якби ви поводились як розсудливий чоловік, – але я не можу любити вас, і ніколи не змогла б, тож, благаю, більше нічого про це не кажіть.

Після чого він побажав мені доброго ранку і пішов, без сумніву, збентежений і ображений; але, звісно ж, це була не моя вина.

Розділ XVII

Наступного дня я супроводжувала дядька з тіткою на званий обід до містера Вілмота. Він мешкав з двома леді – своєю небогою Анабеллою, прегарною двадцятип’ятирічною дівчиною чи радше молодою жінкою, що була надто вже великою кокеткою, аби виходити заміж, проте нею страшенно захоплювались джентльмени, які одностайно проголосили її розкішною жінкою; мешкала там ще її кузина Мілісент Гаргрейв, яка безтямно полюбила мене, вважаючи кращою, ніж я була насправді. І я теж нею захоплювалася. Мені слід вилучити бідолашну Мілісент із кола знайомих мені леді, яких я засуджувала. Втім, я згадала про цей обід не через неї чи її кузину – я зробила це заради ще одного гостя містера Вілмота, а саме містера Гантингтона. У мене є поважна причина пам’ятати про його присутність на тому обіді, бо там я бачила його востаннє.

Під час обіду він не сидів поруч мене, бо йому випало вести до столу огрядну стару вдову високопоставленої особи, а мене вів містер Гримзбі, його друг, але особисто мені цей чоловік дуже не подобався: в його обличчі було щось зловісне, а у поведінці відчувалася суміш прихованої люті й огидної нещирості, чого я не могла прийняти. До речі, що за нудна традиція це була – ще одне з багатьох джерел штучно створених прикростей цього ультрацивілізованого життя. Якщо вже джентльмени мусять вести леді до їдальні, то чому вони не можуть брати тих, які їм найдужче подобаються? Проте я не певна, що містер Гантингтон узяв би мене, якби міг W обирати. Цілком можливо, що він вибрав би міс Вілмот, бо вона, здавалося, прагнула повністю заволодіти його увагою, у той час як він виглядав так, ніби не мав нічого проти, аби дати їй те, що вона вимагала. Принаймні я так подумала, коли побачила, як вони розмовляли і сміялися, зиркаючи одне на одного через стіл, не звертаючи ні на кого уваги і вочевидь ображаючи сусідів, що сиділи біля них, – і згодом, коли джентльмени приєдналися до нас у вітальні й вона, допіру він увійшов, голосно покликала його бути арбітром у диспуті між нею та іншою леді, а він радо відгукнувся і без жодних вагань вирішив питання на її користь – хоча, на мою думку, було очевидно, що вона була неправа, – а потім стояв і фамільярно теревенив із нею та з іншими панями; а я в цей час сиділа із Мілісент Гаргрейв у протилежному кінці кімнати, переглядаючи її малюнки і допомагаючи їй своїми критичними зауваженнями і порадами, як вона й просила. Та попри всі зусилля моя увага мандрувала від малюнків до веселого гурту і всупереч моїй розважливості в мені закипав гнів, а обличчя насупилося, бо Мілісент, зауваживши, що я, певно, стомилася від її мазанини і дряпання, попросила мене приєднатися до компанії, а вивчення решти малюнків відкласти до іншої нагоди. Але поки я запевняла її, що не мала ніякого бажання до них приєднуватися і не була стомлена, містер Гантингтон сам підійшов до маленького круглого столика, за яким ми сиділи.

– Це ваші? – запитав він, недбало взявши до рук один із малюнків.

– Ні, це малюнки міс Гаргрейв.

– О! добре, глянемо на них.

І хоч міс Гаргрейв казала, що на них не варто дивитися, він підсунув до мене стільця і, приймаючи малюнки один по одному із моїх рук, проглядав їх по черзі і кидав на стіл, але так і не сказав про них жодного слова, хоча й розмовляв увесь час. Не знаю, що думала про таку поведінку Мілісент Гаргрейв, але я знаходила його бесіду надзвичайно цікавою; хоч, як я згодом виявила, коли мені трапилось її проаналізувати, вона зводилась головним чином до висміювання різних людей, що були тут присутні; й хоч він зробив декілька розумних зауважень, а також кілька надзвичайно кумедних, гадаю, вся розмова не мала б нічого особливого, якби записати її без його поглядів, жестів і відтінків його голосу, без того невимовного чару, яким оповите було все, що він робив і казав і завдяки якому дивитися у його обличчя і слухати музику його голосу було справжньою втіхою, – тим-то й розлютилась я на тітку, коли вона втрутилася у наше спілкування, вдавши, ніби теж хоче поглянути на малюнки, в яких вона нічого не тямила, і зверталася до містера Гантингтона з одним із її найхолодніших і найбільш відштовхуючих виразів обличчя, а також вдалася до цілої серії найбанальніших і