Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

справедливо, ані делікатно!» — зізналася собі Аґата і зробила це, треба сказати, навіть цієї хвилини вперше, бо справедливість і делікатність — чесноти, серед молоді не вельми популярні. І все ж і її «самопокара» була в їхньому шлюбі не така вже й малозначуща, й Аґата заходилася розмірковувати на цю тему далі. Думки її зайшли далеко, та й Ульріх шукав щось у своїх книжках і, здавалося, забув підтримувати бесіду. «У минулі сторіччя, — міркувала Аґата, — людина з моїми настроями пішла б у монастир». А те, що вона, Аґата, натомість вийшла заміж, не було позбавлене безневинного комізму, хоч досі він уникав її уваги. Цей комізм, що його її юний розум не завважував раніше, був, щоправда, не що інше, як комізмом сучасности, а сучасність потребу у втечі від світу задовольняє в гіршому разі десь у туристському заїзді, але зазвичай в альпійському готелі й навіть прагне якомога затишніше умеблювати місця позбавлення волі. Тут дає про себе знати глибока європейська потреба нічого не перебільшувати. Нині жоден європеєць не стане себе бичувати, посипати голову попелом, відтинати собі язика, по-справжньому себе чому-небудь присвячувати чи бодай усамітнюватися від світу, згорати від пристрасти, кого-небудь колесувати чи прохромлювати списом; одначе така потреба іноді виникає в кожної людини, тож важко сказати, чого ліпше уникати — бажання чи бездіяльности. Навіщо, постає питання, морити себе голодом саме аскетові? Адже це лише вкрай розбурхає його уяву?! Розумний аскетизм полягає у відразі до їжі за умови реґулярного й здорового харчування! Такий аскетизм обіцяє бути тривалим і дає духові ту свободу, якої він не має, коли, палко протестуючи, потрапляє в залежність від тіла! Такі гіркувато-кумедні міркування, які Аґата перейняла від брата, тепер діяли на неї вельми цілюще, тому що розкладали «трагізм», уперто вірити в який вона через свою недосвідченість довго вважала обов’язком, — розкладали на іронію і пристрасть, які не мали ні назви, ні мети, й уже тому в жодному разі не завершувалися тим, чого вона зазнала.

Отак вона, відколи була з братом, узагалі почала усвідомлювати, що в широку шпарину поміж колишнім її безвідповідальним життям і примарними фантазіями ввійшов якийсь рятівний рух, що заново зв’язує розв’язане. Тепер, наприклад, у поглибленому книжками й спогадами мовчанні, що панувало між нею і братом, вона згадала Ульріхів опис того, як він, знічев’я блукаючи, ввійшов у місто, а місто воднораз ввійшло в нього. Це дуже виразно нагадало їй про кілька коротких тижнів її щастя; і вона слушно зробила, що засміялася, атож, вона засміялася безглуздо, без будь-якої причини, коли Ульріх їй про це розповідав, засміялася, бо збагнула, що дещо від цієї зіпсутости світу, від цієї блаженної й комічної «вивернутости», про яку він казав, було навіть у товстих губах Ґаґауера, коли той випинав їх, щоб її поцілувати. Звичайно, від цього її проймав дрож; але дрож проймає, міркувала вона, й від яскравого денного світла, і вона якимсь чином відчула, що не всі ще можливості для неї вичерпано. Якась ніщота, якась прірва, що завжди пролягали між минулим і теперішнім, останнім часом зникли. Аґата крадькома роззирнулася довкола. Кімната, де вона сиділа, була одна з тих, де складалася її доля; це спало їй на думку вперше, відколи вона сюди приїхала. Адже тут вона, коли знала, що батька нема вдома, сходилася зі своїм товаришем дитинства, після того як вони ухвалили велике рішення кохати одне одного; тут вона іноді приймала й «негідного», стояла, тамуючи сльози люті й розпачу, біля вікон, і тут, зрештою, за батькового сприяння до неї сватався Гаґауер. Оці меблі, стіни, це своєрідно замкнене світло, — все, що досі було тільки непримітним зворотним боком подій, цієї хвилини, коли вона почала його впізнавати, набувало дивовижної значущости, й те, що, мов якась пригода, тут минуло, витворювало таке відчутне на дотик, вже зовсім не сумнівне минуле, неначе це був попіл чи обвуглені поліняки. Тепер лишилося тільки, ставши майже нестерпно глибоким, комічно-примарне відчуття того, що було, ця дивна сверблячка, яку відчуваєш, уздрівши давні, висохлі на порох сліди самого себе, і тієї миті, коли ця сверблячка підкрадається, ти вже не годен ні прогнати її, ні затримати.

Аґата переконалася, що Ульріх не звертає на неї уваги й обережно розстебнула на грудях сукню, там, де носила на тілі медальйон з мініатюрою, з якою всі ці роки не розлучалась. Потому ступила до вікна й удала, ніби визирає надвір. Обережно натисла на гострий бік золотої устриці й, коли кришечка відскочила, крадькома поглянула на свого покійного коханого. У нього були повні вуста й м’який густий чуб, і з наполовину схованого у шкаралупі обличчя на неї дивився зухвалий погляд двадцятирічного юнака. Аґата довго не могла пригадати, про що перед цим міркувала, та раптом на думку їй спало: «Господи, людині двадцять один рік!»

Про що розмовляють одне з одним такі молоді люди? Якого значення надають своїм справам? Які смішні й самовпевнені вони часто бувають! Як помиляється їхній кмітливий розум щодо цінности своїх думок! Аґата з цікавістю розгортала цигарковий папір пам’яті й діставала з нього давні висловлювання, які зберігала там, вважаючи їх бозна-якими мудрими. «Господи, яке ж усе це було значуще!» — подумала вона; та, власне, з певністю не можна було стверджувати навіть цього, не уявивши собі парку, де вони про це розмовляли, й отих дивних квітів там, назв яких вони не знали, й метеликів, що сідали на ті квіти, мов стомлені п’янички, і світла, яке стікало їхніми обличчями так, немовби в ньому розчинилися небо й земля. Як на тодішню мірку, тепер вона була стара й досвідчена жінка, хоча проминуло не так уже й багато років, і Аґата трохи збентежено завважила невідповідність того, що вона, двадцятисемирічна, й досі кохала двадцятирічного. Він став для неї надто молодим. І вона спитала в себе: «Що, власне, було б з моїми почуттями, коли б цей чоловік, на вигляд хлопчик, у моєму віці й справді був мені найдорожчим на світі?!» Це були б почуття, мабуть, досить дивні; вони нічого для неї не означали, вона навіть не могла скласти собі про них чітке уявлення. По суті, все розчинилось, обернулося на ніщо.

Якийсь глибокий, чимдалі впевненіший здогад змусив Аґату визнати, що в одній-єдиній гордій пристрасті свого життя вона обернулася на жертву власної помилки, і ядро цієї помилки становив полум’янистий туман, який лишався невідчутним і невловимим, і байдуже, як тут можна було сказати — що віра не повинна