Читати книгу - "Володимир"

хоч і за Варязьке море... Ти - дочка князя Регволда - вільна робити, що хочеш... Іди, Рогнедь!

Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:

- Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш...

Володимир пильно подивився на неї.

- Ні, тільки й допреже закон, - відповів він, - але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити...

- Очевидь, ти, - суворо сказала вона, - вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.

- Глузувати? О ні! - одразу ж суворо відповів він. - Ти повинна знати і знаєш - не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.

- Тоді ти... - почала вона й не кінчила. - Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?

- Ти марно, - промовив він, - говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти - зухвала, горда - вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене... Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!

Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її - в'ялі, безсилі.

- Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську - лишайся... А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід... Іди, Рогнедь! Прощай!

Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла...

Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, - але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.

За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.

- Хто там? - запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.

- Це я, - почув він голос Рогнеді. - Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають...

Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна... Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило її прийти так пізно, наглої ночі.

- Гридні, - велів він, - я говоритиму з княжною... Запаліть світло.

Вони внесли й поставили на столі свічку, швидко вийшли.

Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.

- Конунг Вольдемар, - нечутно ступивши крок уперед, почала вона.

- Я не конунг, а князь, - одразу ж перебив він її, - і не Вольдемар, а Володимир.

- Вибачай, княже.

- Я слухаю тебе.

Знову мовчання й невисловлене вагання.

- У цю ніч, - продовжила вона, - мені було дуже важко... Я ні крихти не спала... попросила воїв... прийшла до твоєї палати... довго умовляла збудити тебе... Вони навіть, - Рогнедь ображено посміхнулась, - шукали, чи немає в мене зброї... Я прийшла... я мусила йти... так треба... так судили боги...

Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.

- Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, - закінчила Рогнедь, і густі рум'янці виступили на її щоках.

Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:

- Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш... Чому ж ти тепер прийшла?..

- Княже Володимире, - щиро промовила вона. - Ти - сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже! Рогнедь замовкла, рум'янці на її щоках потухли. Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, - дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче - своє тіло, душу.

- Я був і лишаюсь нині сином рабині, - не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:

- Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, - заломила вона руки, - може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати... Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь... і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду...

Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.

- Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! - вимовив він.

Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.

- І ти більше нічого не скажеш? - крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.

Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що - присягайся їм у любові. А чи знає вона - це зухвале дівчисько, - скільки сил вже коштує йому?..

- Я ще з Новгорода посилав своїх слів, - відповів Володимир, - пропонував тобі бути моєю жоною...

- Ти глузуєш з мене, княже, - суворо промовила Рогнедь. - Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила... Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой,