Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Гаразд, я покладаюсь на тебе. І ще: як ти знаєш, я людина з широким світоглядом; якщо ж ця приятелька швендятиме аби з ким, це може заплямувати моє чесне ім'я, не кажучи про зайві витрати. Так що поговори з нею й про це. Я їй не заважатиму, але ж існують певні правила пристойності…

— Не турбуйся. Мері зовсім не така, як про неї кажуть. Є простаки, котрі вважають: якщо жінка була актрисою кабаре — значить шльоидра.

Сутінки густішають. Дерева на набережній стають сині й невиразні. Довгий фасад Лувру темніє навпроти, мов чорна стіна, і над ним мерехтить у тьмяному сяйві скаламучене електрикою небо. Художник складає свої фарби й сире полотно і зникає. Молодь розійшлася. Міст спорожнів, і перед нами простилається темна поверхня Сени аж до площі Карусель, вишита сріблястими ореолами ліхтарів.

— А як операція «Незабудка»? — збайдужіло запитую я.

— Яка «Незабудка»?

— То ти нічого й не чув. Тепер тобі зрозуміло, що ті двоє зробили з тобою: не лише забирають гроші, а й тримають тебе в невіданні про проекти Центру…

— Чекай-но, чоловіче! Що за «Незабудка»?

— Розповім, коли сам дізнаюся. А тепер визначимо найближчі завдання. Завтра вранці нам треба зустрітися рівно о пів на дев'яту біля мерії Дев'ятого округу. Я подбаю про наречену.

— Згода. А зараз, може, заведеш кудись попоїсти, бо я зголоднів,

— Ліда не чекатиме? — запитую я, щоб якось відкараскатись од нього.

— Сьогодні вона з Кралевим.

— Отже, справа зрушили…

— Поки що не зрушила. Але Кралев так закохався, що ходить за нею хвостом.

— Раджу не віддавати Ліду за Кралева. Навіщо тобі молода яловиця.

— Я ж тобі кажу, він наполягає. Просто збожеволів! Якщо хочеш знатн — я розраховував на тебе, але ти не виправдав моїх надій.

— Зараз мені не до того, бай Марине. Треба рятувати Центр.

Ми підводимося й рушаємо на лівий берег.

— Десь тут мав бути болгарський ресторан, — нагадує мені старий. — Порція шашлику й вареної квасолі — це якраз те, що треба. Не можу офранцузитись, хоч там що. Рідне мені дорожче — так уже вихований.

— Рідне залишимо до наступного разу, — уриваю його. — Поки що тримайсь якнайдалі від болгарських ресторанів.

— Гаразд, обійдемося й французьким біфштексом, — погоджується старий. — Якщо цього вимагає конспірація.

________

Виявляється, конспірація вимагає не лише біфштексу по-французьки, а й великої кількості ельзаського пива. Тим-то я повертаюся додому вже після півночі. Долаю свої дев'яносто дві сходинки, та оскільки електричний автомат відрегульований такими ж скнарами, як Младенов, десь на вісімдесятій приступці вже темно. Піднімаюся в пітьмі й перед тим як ступити на свою площадку, спотикаюся об чиєсь м'яке нерухоме тіло.

«Чергова жертва», — зринає думка. Запалюю сірника й бачу: спершись на поруччя, на сходинках сидить Ліда. Торсаю її за плече. Вона розплющує великі карі очі, потемнілі від сну.

— Вставайте! Чого ви тут?

— Чекаю на вас, — пояснює дівчина, хапаючи мене за руку й підводячись.

— Не кажіть тільки, що призначили мені побачення, а я не з'явився.

— Не придирайтеся, — втомлено відповідає вона. — Треба поговорити з вами… Допоможіть мені…

— Гаразд, поговоримо, — зітхаю я, ведучи її сходинками вниз.

— Куди ви мене тягнете? Я ледве тримаюсь на ногах.

— Я також. Але в квартирі розмовляти не можна. У мене надто цікаві сусіди — постійно підслуховують.

Сідаємо в «ягуар», і я вирулюю до Центрального ринку — найближче і найзручніше для нічної розмови місце.

Безлюдний і ніби вимерлий удень, цей район прокидається надвечір, а по-справжньому живе тільки вночі. Залишаю машину на набережній, і пішки дістаємося до лабіринту вузесеньких вуличок. У проходах між старими будівлями — світло й гамірно. Здається, людський потік пливе безцільно у різні боки поміж спритних електрокарів і грузовиків, що ледве повзуть. Біля залитих світлом, навстіж відчинених магазинів і складів вантажники носять мішки й ящики. Все хаотично рухається, як перед неминучою катастрофою. Гудуть мотори, з гуркотом тягнуть ящики й котять діжки, чути крики й лайку, і серед темних тіней в електричному сяйві нічного дня пропливають темно-червоні шматки м'яса, оранжеві фрукти, блідо-зелені головки капусти, прозоро-синя риба, жовті лимони, біла патрана птиця.

Одне слово, тут є на що подивитися, надто коли байдикуєш, але дівчина ніби нічого не бачить і не усвідомлює, куди ми потрапили. Входимо до маленького бістро з потьмянілими меблями 20-х років і єдиною неоновою лампою над прилавком. У бістро тільки три столи, та й ті вільні, оскільки всі клієнти — вантажники й дрібні торговці — юрмляться біля прилавка, зайняті келихами й розмовами. Сідаємо за стіл, дівчина втомлено спирається ліктями на холодну мармурову плиту.

— Що ви питимете?

— Нічого… Будь-що…

Та оскільки не можна замовляти «будь-що», я підходжу до стойки й беру дві великі кави.

— Це? — запитую Ліду, подаючи їй каву й «зелену» сигарету.

Дівчина машинально запалює і так само машинально відпиває каву.

— Я хочу повернутися в Болгарію, — каже вона таким голосом, немов допіру прокинулась. — Ви повинні допомогти мені! Я хочу повернутися додому!

— Тихіше, — кажу їй. — Тут не консульство.

— А я навіть не знаю, де те консульство… Та й він не пустить мене туди… Завтра вранці він прийде… Цілий вечір умовляв мене… Цілий вечір залякував… Боже, чим тільки він не залякував… Хоче завтра взяти зі мною громадянський шлюб…

— То виходьте заміж, — кажу їй, згадуючи, що останнім часом мене просто переслідують весілля та вбивства.

— Не вийду, — каже Ліда з упертістю, яка вже мені відома. — Я не поступлюся йому. Ви повинні допомогти мені.

— Тихіше, — заспокоюю я, беручи її за руку. — За кого, власне, ви мене масте? Я не агент у справах туризму і не громадянський рятівник.

— Не бійтесь, у мене щодо вас ніяких ілюзій. Ви вдосталь надемонстрували мені свій цинізм. І все ж ви єдиний, на кого я можу розраховувати. Ви не такий скнара, як мій батько, не такий гидкий, як Кралев. У вас ще лишилося… не знаю… таке, що дозволяє мені розраховувати на вас… якісь залишки людяності…

— Дякую, мовлю я. — А чи не здається вам, що цих залишків аж надто мало, щоб звіритися мені?

— Не знаю. Тільки ви можете допомогти мені. Інакше він знищить мене, відправить на панель… або… він мене так налякав, що я вже нічого не тямлю. Але я не поступлюся йому… Я добре знаю себе і знаю, що не поступлюся… І він знищить мене…

— Це неприємно, — погоджуюсь я. — Але, як на мене, куди неприємніше, якщо він ліквідує мене. Ви знаєте, що сталося з Милком?

— Нещасний… Ця політична боротьба…

— Ніякої політичної боротьби.