Читати книгу - "Пан Ніхто"

Милка пристрелив ваш Кралев. А Тоні, як вам, мабуть, теж відомо, загинув від руки Димова. Тепер ви приходите й пропонуєте мені таку саму долю тільки тому, що вам, бачте, не подобається Кралев…

— Кралев нічого не знатиме. Я обіцяю! Навіть якщо він спіймає мене, я не викажу вас!

— Гаразд, — уриваю її. — Припустімо, я згоден допомогти. А ви уявляете, як це зробити? Невже ви думаєте, що якийсь емігрант видасть вам візу до Болгарії?

— Я на це не розраховую. Сховайте мене. Сховайте на кілька днів, поки я сама якось…

— Це вже інша розмова. Я зроблю вам таку послугу, якщо ви змилостивитеся…

— Гаразд. Я уважу попри всі ваші ганебні торги.

— Ви мене хибно зрозуміли. Я прошу послуги зовсім іншого характеру.

Ліда дивиться на мене трохи засоромлено.

— Якого саме?

— Йдеться про життя вашого батька. У вас із ним свої взаємини, та я почуваю до нього певну прихильність і, якщо хочете, зацікавлений, щоб зберегти йому життя. Зараз старому загрожує небезпека. Треба весь час бути поблизу нього — і щоб він не здогадувався. Для цього мені потрібен ключ від горища.

— В кухні, здається, є якісь ключі, — згадує Ліда.

— От і чудово. Принесіть їх.

— Я не можу вертатися додому! — майже скрикує вона. — Вранці прийде Кралев і потягне мене до муніципалітету.

— До ранку ще багато часу. Ви маєте ключі від квартири?

— Авжеж.

— Значить, усе гаразд. Я завезу вас додому, ви візьмете ключі без зайвого шуму і віддасте мені. Потім ми підскочимо в одне місце улагодити дещо, пов'язане з вашим від'їздом, а на світанку підвезу вас до поїзда і дам адресу, де ви житимете, поки вас тут шукатимуть. Зрозуміло?

Вона покірливо киває головою.

— А як у вас із грішми?

— Жодного сантима.

— Не біда. Влагодимо й це. Ходімо.

Вона мовчки підводиться, і ми виходимо. Ліда йде, як автомат, знову впавши в нестяму, і мені доводиться її підштовхувати, щоб не загубилася в натовпі.

— Ви тоді мали рацію, — промовляє вона байдужим голосом. — У мене відчуття, ніби в тутешньому житті все пливе без мети й напрямку.

— Чому ж без мети? — запитую. — Хіба ми не йдемо по ключі?

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Мері Лямур мала рацію, кажучи, що побачення о сьомій ранку не дуже зручне. Якщо ж ти йдеш на це побачення, не склепивши за цілу ніч очей, воно тим неприємніше.

Відмикаю квартиру на вулиці Фабур Монмартр, подумки відзначаючи, що останнім часом у кишені стало аж надто багато ключів, факт досить абсурдний для такої бездомної людини, як я. Знаходжу на кухні каву й намагаюся пригадати напучування Франсуаз про приготування цього питва. Кава виходить непогана, як на мій невибагливий смак. Тільки-но випиваю, аж у двері дзвонять.

На Мері Лямур — яскраве весняно-літнє вбрання: оранжева сукня з величезними червоними квітами. Один пишний мак — на животі, другий — на зворотному боці медалі.

— Як тобі подобається мій туалет? — запитує вона, граючи стегнами. — Я зібралася нашвидкуруч…

— Ти на диво кмітлива й вдяглася саме для сьогоднішньої події, — кажу я. — Люба Мері, мені здається, що сьогодні день твого весілля.

На обличчі в неї щось середнє між переляком і радісним пожвавленням.

— Мого весілля?

— Еге ж. Шкодую лише, що не я твій наречений. Але, між нами кажучи, роль друга сім'ї також має свої принади…

— Чекай-но, хлопчику, в мене вже голова обертом іде. Ти можеш спокійно пояснити, що ти оце верзеш?

— Саме це я й збираюся зробити, — киваю я, пригощаючи її сигаретами.

Мері Лямур закурює й сідає на канапу, високо підібравши широку спідницю, щоб не зім'яти і заразом довести мені, що стегна в неї привабливі о будь-якій порі.

— Дорога Мері, непередбачені обставини вимагають, щоб ти сьогодні вранці вийшла заміж за нашого друга Младенова.

— Младенова? За цього дідугана? — скрикує обурена актриса.

— Так, — киваю я головою. — Але це дрібниці.

— Для тебе, а не для того, хто має виходити заміж.

— Спокійно, моя дівчинко, — заспокоюю її. — Я вже казав, що хочу врятувати тебе під лиха, яке загрожує тобі. Сьогодні в тебе останній безпечний день. Завтра може статися непоправне. Тому не можна втрачати жодної хвилини. Тобі потрібен надійний захист. У цій країні найкращий захист — закон.

— Прошу тебе, не вибріхуйся. Що спільного має закон із цим старим шкарбуном?

— Тобі потрібна надійна схованка від можливого замаху з боку Димова. Найкраще укриття в цьому випадку — квартира поважного й відомого громадянина, зокрема Младенова. А для того, щоб ти мешкала в квартирі цього громадянина і Димов не мав права посягати на тебе, треба жити там на законній підставі — як дружина Младенова.

— Якщо Димов вирішить учинити замах, його не спинять ніякі закони, — небезпідставно зауважує жінка. — Він вистежить і порішить мене при першій же нагоді.

— Так, — погоджуюсь я. — Але переховуватись доведеться лише два-три дні. Я подбаю, щоб заручитися підтримкою влади. А через два-три дні пристукнуть самого Димова. Чвари в Центрі посилюються день у день.

— Мені не хочеться виходити за Младенова, — вередливо комизиться актриса, кидаючи на мене недвозначний погляд: мовляв, якщо конче потрібен шлюб, одружуйся зі мною ти.

— Збагни, Мері: це шлюб про людське око, звичайна формальність перед законом. Такі шлюби легко беруться й так само легко розриваються. На мою думку, тобі з цього тільки користь. Младенов — політична постать, поважна людина, скоро він обійматиме ще кращу посаду. Завдяки його зв'язкам ти ввійдеш у вищі кола, ходитимеш на прийоми, здобудеш ім'я. До того ж він ліберальна людина, не такий ревнивець, як Димов, і, отже, не заважатиме твоєму особистому життю. А те, що він старий, навіть на краще: як тільки він помре, його гроші дістануться тобі.

— Ти такий солодкомовний, як той піп, — зітхає Мері. — Гаразд, якщо ти вважаєш, що треба…

— Необхідно, — уточнюю я. — Від цього залежить твоє життя.

Я біжу на кухню по каву, і, поки наливаю в чашки, Мері раптом згадує, що в неї немає фати.

— Всерйоз це чи ні, але я вперше йду під вінець, — заявляє вона, мабуть, упевнена, що це вперше, та не востаннє. — Потрібна фата.

— Гаразд, фата буде. За півгодини відчиняються магазини. А тепер розповідай, як справи з брелоком.

— Я зробила, як ти казав. Поїхала вчора машиною по магазинах і, перш ніж повернути йому ключі, замінила його.

Допиваємо каву, і я з жахом помічаю, що в Мері є свої плани відносно того, як використати півгодини до відкриття магазинів. Вона підводиться й іде до