Читати книгу - "Жінка у білому"

і відпускаю в такі моторошні місця саму. Ходімо, люба моя, ходімо тепер додому.

Мені здалося, що добра жінка боїться вертатись на ферму о такій порі, і я запропонував провести їх, аж поки вони побачать свій дім. Місіс Клементс чемно подякувала, але відмовилась, — мовляв, по дорозі вони, напевне, здибають наймитів з ферми.

— Простіть мені, прошу вас! — сказав я, коли Анна Катерік узяла свою подругу за руку, щоб іти геть.

Хоч який я був далекий від наміру налякати й розтривожити її, а серце моє стислося, коли я глянув на її печальне, бліде, схвильоване обличчя.

— Я постараюсь простити вас, — відповіла вона. — Але ви надто багато знаєте. Мабуть, я відтепер завжди боятимуся вас.

Місіс Клементс кинула на мене швидкий погляд і співчутливо похитала головою.

— На добраніч, сер, — мовила вона. — Я знаю, ви ні в чому не винні, але краще б ви налякали мене, а не її, сердешну.

Вони зробили кілька кроків. Я думав, що вони вже лишили мене самого. Зненацька Анна зупинилась і сказала своїй подрузі:

— Зачекайте хвилинку. Я повинна попрощатись.

Вона повернулась до могили, любовно обняла пам'ятник і поцілувала його.

— Мені вже краще, — зітхнула вона, спокійно дивлячись на мене. — Я вам прощаю.

Вона знов приєдналася до своєї подруги, і вони пішли з цвинтаря. Я бачив, як вони зупинилися біля церкви і перекинулися кількома словами з паламаревою дружиною, що прийшла сюди від хатини й чекала, стежачи за нами звіддалік. Потім вони подалися геть стежкою, що вела на пустище.

Я дивився вслід Анні Катерік, аж поки вона розтала в сутіні, — дивився з таким щемливим смутком, ніби востаннє бачив жінку в білому в цьому світі печалі й сліз.

XIV

За півгодини я був уже вдома й розповідав міс Голкомб про все, що сталось.

Вона вислухала мене від початку до кінця з глибокою, мовчазною зосередженістю. В жінці її темпераменту це було найсильнішим доказом того, яке велике враження справила на неї моя розповідь.

— Душа моя віщує зле, — оце все, що вона сказала, коли я замовк. — Душа моя віщує зле, коли я думаю про майбутнє.

— Майбутнє залежить від того, — спробував заперечити я, — яку користь ми зуміємо взяти з теперішнього. Дуже ймовірно, що Анна Катерік буде відвертіша з жінкою, ніж була зі мною. Коли б міс Ферлі...

— Нині про це годі й думати, — рішуче урвала мене міс Голкомб.

— Тоді дозвольте порадити вам: підіть самі побачтеся з Анною Катерік і зробіть усе можливе, щоб прихилити її до себе. Що ж до мене, то я боюсь знов налякати бідолашну, як налякав сьогодні. Ви не заперечуєте проти того, щоб піти завтра зі мною разом на ферму?

— Ні, не заперечую. Я піду куди завгодно й зроблю що завгодно заради Лориного блага. Як, ви сказали, називається та ферма?

— Ви повинні добре її знати. Називається вона Тоддів Кут.

— Авжеж, знаю. Це одна з ферм, що належать містерові Ферлі. У нас у молочарні працює фермерова середульша дочка. Вона щодня бачиться зі своїми батьками. Може, вона чула чи бачила там що-небудь таке, що нам придасться. Ось я зараз поспитаю, чи тут ця дівчина.

Вона подзвонила й послала слугу довідатись. Повернувшись, слуга сказав, що молочарка пішла якраз на ферму. Це вже три дні, як вона не перевідувала батьків, тож економка відпустила її додому на часинку.

— Я порозмовляю з нею завтра, — сказала міс Голкомб, коли слуга вийшов. — А тим часом розтлумачте мені, навіщо, власне, я маю зустрітися з Анною Катерік. Адже ви не сумніваєтеся, що людина, яка віддала її до будинку для божевільних, — сер Персіваль Глайд?

— Аніскілечки не сумніваюсь. Проте лишається єдина таємниця — причина, через яку він це зробив. Беручи до уваги велику різницю в їхньому суспільному становищі, яка начебто виключає всяку думку про те, що вони можуть бути бодай далекими родичами, надзвичайно важливо знати — навіть враховуючи, що її, можливо, й справді треба було віддати до лікарні, — надзвичайно важливо знати, чому саме він узяв на себе серйозну відповідальність, ув'язнивши її...

— ...в приватній лікарні, здається, ви сказали?

— Так, у приватній лікарні, де за те, щоб її утримували як пацієнтку, заплачено, звісно, чималу суму, якої не міг собі дозволити бідняк.

— Я розумію ваші побоювання, містере Гартрайт, і обіцяю вам усунути їх, — байдуже, допоможе нам завтра Анна Катерік чи ні. Сер Персіваль Глайд недовго пробуде в нашому домі, якщо не дасть вичерпних пояснень містерові Гілмору та мені. Майбутнє моєї сестри — найдорожча моя турбота в житті; я маю якийсь вплив на неї, маю певне право сказати вирішне слово про її заміжжя.

І ми побажали одне одному на добраніч.

Наступного ранку після снідання одна обставина, яку витіснили з моєї пам'яті події минулого вечора, завадила нам незагайно вирушити на ферму.

Це був мій останній день у Ліммеріджі. Потрібно було, тільки-но надійде пошта, зробити, як радила міс Голкомб: попросити у містера Ферлі дозволу розірвати нашу угоду за місяць до закінчення строку з огляду на непередбачену необхідність мого негайного повернення до Лондона.

На щастя, мовби для того, щоб підтвердити вірогідність моєї відмовки, я дістав два листи від лондонських друзів. Я відразу ж пішов до своєї кімнати й послав слугу спитати містера Ферлі, чи зможе він прийняти мене у важливій справі та в який саме час.

Я чекав повернення слуги, анітрохи не тривожачись тим, як мій хазяїн поставиться до мого прохання. Чи відпустить мене містер Ферлі, чи ні, я все одно мушу їхати. Усвідомлення того, що я вже зробив перший крок на печальній путі, яка віднині навіки розлучить мене з міс Ферлі, немовби притупило в мені всяку здатність турбуватися про власне благополуччя. Я покінчив зі своїм дражливим самолюбством бідняка, покінчив із дріб'язковим марнославством художника. Ніяке зухвальство містера Ферлі, — якщо тому заманеться бути зухвалим, — нині не могло б мене поранити.

Слуга повернувся з відповіддю, до якої я був готовий. Містер Ферлі вельми шкодував, що через своє нездоров'я мусив розпрощатися з усякою надією мати втіху прийняти мене цього ранку, а тому просив пробачити йому і люб'язно повідомити мої побажання в письмовій формі. Такі прохання я вже одержував упродовж мого тримісячного перебування в Ліммеріджі. Весь цей час містер Ферлі був «радий, що має мене в домі», але ні разу не почувався досить здоровим, щоб побачити мене