Читати книгу - "Мартін Іден"

незліченні помилки та відхилення нескінченного життєвого процесу. Оце романтика, оце чудо, оце слава. Тут було про що писати, аби лишень спромогтися на слова. Святі на небесах — то святі, їм нічого не зарадиш. А він — людина.

— Ви маєте силу, — почув він її голос, — але ця сила якась неприборкана.

— Одним словом, схожий на бика в посудній крамниці, — пожартував він і був нагороджений усмішкою.

— Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль.

— Я, мабуть, забагато на себе беру, — пробурмотів він.

Рут згідливо усміхнулась і наготувалася слухати далі.

— Не знаю, що ви про це скажете, — мовив Мартін, наче виправдуючись. — Це смішна історія. Боюсь, я тут розмахнувся понад силу, але задум був добрий. Не звертайте уваги на дрібниці. Спробуйте схопити основну думку. Вона справді глибока й правдива, хоч, може, мені й не пощастило зробити її зрозумілою.

Він читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті-таки взяло її», — подумав Мартін. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затамувавши віддих, немов заворожена його образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не тої з книжок, а справжньої — жорстокої владарки, однаково щедрої у гніві й у милості, примхливої і віроломної, яка жадає неймовірного терпіння і надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, то прирікає на смерть від голоду й спраги або на тривалі муки жахного марення, в згубній пропасниці і крізь кров та піт, крізь хмари кусючих комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до величного переможного фіналу.

Усе це і ще багато дечого вклав він в оповідання і саме цим, як здавалося йому, розворушив Рут. Вона слухала, широко розкривши очі, бліді щоки її розпаленіли, і під кінець вона вже насилу переводила подих, її й справді схвилювало, тільки не оповідання Мартіна, а він сам. Про оповідання вона якось не думала, натомість її захопила знайома їй сила, що немов переливалась від нього до неї. Парадоксальність полягала в тому, що якраз це оповідання, напоєне його силою, і було тим каналом, котрий переганяв ту силу до Рут. Відчуваючи тільки цю силу, а не форму її вияву, дівчина гадала, що вона захоплена тим, що він читає, насправді ж її захопило щось зовсім інше — страшна й небезпечна думка, що несподівано спалахнула їй у мозку. Вона спіймала себе на думці — а що таке, власне, шлюб? — і, усвідомлюючи нав'язливість та запал цієї думки, аж злякалася. Це було нескромно і так не в'язалося з дівочою соромливістю, її ще не томила розквітла жіночість, і вона жила в світі мрій, навіяних поезією Теннісона, навіть не зовсім розуміючи делікатні натяки цнотливого поета на деяку грубість, що закрадалась у стосунки королев і лицарів. Досі вона спала, а тепер життя владно постукало до неї в двері. Сполоханий розум вимагав позамикати всі входи й виходи, а жадливий інстинкт умовляв її широко розчинити двері перед дивним і чарівним гостем.

Мартін чекав її присуду. Він не мав щодо нього сумніву і був вражений, коли вона сказала тільки:

— Це красиво. — І, трохи помовчавши, з притиском повторила: — Дуже красиво.

Звісно, це було красиво, але тут було щось більше за красу, якась глибша принадність, що стояла над красою. Він мовчки лежав на землі і вдивлявся в страшну примару сумнівів, що раптом виросли перед ним. Знов невдача. Він як німий. Бачить найбільші дива світу і нездатний про них розповісти.

— А що ви скажете про... — він завагався, не зважуючись уперше вимовити нове для нього слово, — про лейтмотив?

— Він якийсь неясний, — відповіла Рут. — Це єдине, що я можу закинути. Намагалася стежити за сюжетом оповідання, але це важко. Ви надто багатослівні, вводите чимало зайвого матеріалу і затемнюєте основну дію.

— Але цей прихований мотив — головне, — поспішив пояснити Мартін. — Центральна ідея — космічного, всесвітнього значення. Я намагався злити її з оповіданням, яке, власне, править лише за зовнішню оболонку. Я був на правильному шляху, — тільки просто не впорався. Не зумів висловити те, що хотів. Згодом я цього навчуся.

Рут не слухала його. Хоч вона була бакалавром мистецтв, проте він сягнув за межі її знань. Вона не розуміла його, але пояснювала це його невмінням висловлюватися.

— Ви занадто багатослівні, — повторила вона. — Однак деякі місця дуже гарні.

Він чув її голос наче здалека, бо міркував у цей час, чи варто читати їй «Пісні моря». Він лежав, пойнятий глухим відчаєм, а вона пильно дивилась на нього, поринувши знов у непрохані й настирливі думки про шлюб.

— Ви хочете стати знаменитим? — раптом спитала вона.

— Так, — признався Мартін. — Але це не основна моя мета. Мене цікавить не так слава, як процес її досягнення. Кінець кінцем, для мене слава — це лише засіб для іншого. Я хочу стати знаменитим тільки заради цього...

«Заради вас», — хотілося йому додати, і, може, він і додав би, якби Рут більше пройнялася тим, що він їй читав.

Але вона так глибоко замислилась, вибираючи для нього кар'єру, що навіть не спитала, яка ж у нього остаточна мета. Що літературної кар'єри він не зробить, в цьому Рут була твердо переконана. Він сьогодні довів це своїми дилетантськими, наївними творами. Говорив він добре, але зовсім не володів літературним стилем. Вона порівнювала його з Теннісоном, Браунінгом, із своїми улюбленими прозаїками, і він видавався таким мізерним. Але вона не сказала Мартінові всього, що думала. Якийсь дивний інтерес до нього змушував Рут бути поблажливою. Зрештою ж його бажання писати було маленькою слабістю, якої він згодом позбудеться. Тоді Мартін, безумовно, прикладе свої сили до поважніших життєвих справ. І досягне успіху. Вона була певна цього. Він такий сильний, що всього доб'ється, аби тільки перестав писати.

— Містере Ідене, я хотіла б знати все, що ви пишете, — сказала Рут.

Юнак спалахнув од радості. Вона зацікавилась, це ясно. В усякому разі, не дала йому папірця з відмовою. Навіть відзначила в оповіданнях деякі гарні місця — а це ж перша в його творчості заохота.

— Згода! — палко промовив він.