Читати книгу - "Останній берег"

над спокійним морем жевріє світанок, забарвлюючи ледве видні хвилі у блідо-аметистовий колір, і це було як сон — нудний і сірий, без жодного натяку на життя. А у глибинах сну і моря не могло бути нічого, крім бездонної порожнечі.

Човен повільно плив уперед, поклавшись на волю примхливого вітру. За кормою, проти сонця, що вже сходило, вимальовувалися чорні вершини обехольських гір, з яких дув вітер, відносячи "Світозор" усе далі й далі від землі, все далі від світу — у безкрає море.

ДІТИ ВІДКРИТОГО МОРЯ

Перед полуднем Яструб прийшов до тями і попросив води.

— Куди ми пливемо? — запитав він, угамувавши спрагу.

Вітрило "Світозора" аж дзвеніло у них над головою — човен ширяв над хвилями, наче ластівка.

— На захід або на північний захід.

— Мені холодно, — поскаржився Яструб, хоча сонце вже пекло щосили, заливаючи човен гарячим промінням.

Арен промовчав.

— Стернуй на захід. Нам треба дістатися до Велогі — цей острів розташований на захід від Обехолу. Гадаю, там ми зможемо набрати води...

Юнак дивився вперед, його погляд блукав понад пустельними хвилями.

— У чому річ, Арене?

Той не відповів.

Яструб спробував звестися, але це йому не вдалося; тоді він спробував дотягнутися до патериці, котра лежала біля скрині з припасами, і теж не зміг. Маг спробував було щось сказати, проте слова застрягли в його пересохлому горлі. З-під зашкарублої пов'язки знову проступила кров і темно-червоними цівками потекла по смаглявій шкірі. Старий застогнав і заплющив очі.

Арен зміряв його швидким байдужим поглядом і відвернувся. В роті у нього було геть сухо. Східний вітер, який тепер постійно дув над Відкритим морем, нагадував пустельний суховій. У барильці залишилося не більше двох-трьох кухлів води; Арен вважав, що ця вода — не для нього, а для Яструба. Йому навіть на думку не спадало випити бодай ковток. Він закинув у море вудки: за час їхньої тривалої мандрівки юнак дізнався, що сира риба допомагає вгамувати не лише голод, а й спрагу. Але на гачок чомусь ніколи нічого не ловилося. Втім, Арена це вже анітрохи не обходило. Покинутий напризволяще човен продовжував свій неприкаяний шлях через безмежну водну пустелю. А в небі навипередки із "Світозором" повільно котилося за обрій спекотне сонце.

Якось Аренові здалося, що на півдні блиснула вузька блакитна смуга — можливо, то був острів. А може, і просто хмарина. Він навіть не спробував змінити курс, дозволивши човну плисти далі — "Світозор" ось уже протягом кількох годин невпинно прямував у північно-західному керунку. Зрештою, яка різниця, був то острів чи ні? Однаково нема жодної надії! Тепер навіть могутня велич вітру, світла та моря здавалися Аренові жалюгідною полудою.

Так минула ніч, потім знову день. Темрява і світло нагадували повільні удари по туго напнутій опоні небесних литавр.

Перехилившись через борт, Арен занурив руку у воду. На якусь мить він напрочуд чітко побачив під водою зеленуваті обриси своїх пальців. Юнак нахилився і лизнув долоню. Вода була гіркою, обпікала вуста, але він знову вмочив пальці у море й облизав їх. Його болісно знудило, й Арен, скорчившись, перехилився за борт, але спромігся лише сплюнути жовчю, яка обпекла йому горло. Води більше не залишилося, і тепер Арен боявся навіть підходити до Яструба. Юнак приліг: незважаючи на спеку, він тремтів усім тілом. Навколо стояла якась мертвотна тиша. Нестерпно сяяло сонце. Ховаючись від яскравого світла, Арен затулив очі рукою.

* * *

Вони стояли у човні поряд із ним. Їх було троє. Стрункі, з гордовитою поставою і великими виразними очима, вони були схожими на чудернацьких чапель або журавлів. Їхньої мови Арен не розумів. Голоси були тонкими, пташиними. Один із незнайомців схилився над юнаком і підніс до його вуст чорну баклажку — то була вода! Арен пив спрагло, відсапувався, захлинався і знову пожадливо пив, доки не осушив баклагу до дна. Відтак нарешті огледівся і спробував звестися на ноги, тривожно питаючи:

— А де, де він?

У човні з Ареном були тільки ці троє — химерні тендітні створіння. Вони розгублено дивилися на юнака, не розуміючи, чого він хоче.

— Ще один чоловік, мій друг, — прохрипів Арен; у нього страшенно боліло горло, а до того ж, він ледве обертав розпухлим язиком.

Один із незнайомців, мабуть, зрозумів, що саме непокоїть юнака, і поклавши легку долоню Аренові на плече, другою рукою показав кудись у далечінь.

— Там, — пояснив він, намагаючись заспокоїти хлопця.

Арен поглянув туди й отетерів: їхній човен зусібіч оточувало безліч плотів — вони жваво роїлися навколо, і їх було так багато, що здавалося, ніби то кружляє опале листя на плесі якогось тихого ставка. Плоти були низенькими, посередині кожного з них стояли одна чи дві хатчини, а на деяких плотах були навіть щогли. Плоти м'яко погойдувалися на хвилях, які здіймала потужна західна течія. Смуги води між плотами сяяли сріблом, а в призахідному небі клубочилися пишні темно-бузкові та золотаві грозові хмари.

— Там, — повторив чоловічок, показуючи на велетенський пліт, що хитався на воді поруч із "Світозором".

— Він живий?

Всі знову спантеличено витріщилися на Арена. Нарешті один здогадався:

— Живий. Він живий.

Почувши це, Арен не стримався й заридав. Тоді хтось із незнайомців узяв його за руку і повів на той пліт, до якого був міцно прив'язаний "Світозор". Цей пліт був таким великим і міцним, що навіть не похитнувся, коли вони перебралися на нього. Тимчасом один із тутешніх мешканців, перехилившись через край, важкою острогою з гаком, зробленим із зуба китової акули, підчепив і підтягнув ближче ще один, сусідній, пліт. Вони перестрибнули на нього, й Арен опинився перед убогою халупою із рогожаними стінами.

— Лягай, — сказали йому, і більше Арен нічого не пам'ятав.

Потім він лежав горілиць і дивився на грубо сплетену зелену покрівлю, крізь яку пробивалися крихітні промінчики світла. Йому чомусь здалося, що він опинився у яблуневих садах Семерміна поблизу Берили, де зазвичай проводять літо принци Енладу, і лежить серед густої трави, дивлячись у небо крізь осяяне сонцем яблуневе гілля.

Відтак він раптом почув плескіт води десь під плотом, над океанською безоднею, а тоді до нього долинули голоси людей, котрі живуть на цих плотах. Вони говорили ґардійською мовою, якою розмовляють скрізь на Архіпелазі, але їхню вимову та інтонації було дуже непросто зрозуміти. Тепер Арен знав, що їх із Яструбом занесло дуже далеко від