Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

поверх жіночого гуртожитку, преферанс до ранку. На щиглів. А як «шпори» з політекономії у трусах ховали. А того… Івана Фомича, професора, що читав історію партії. «Як Івану Фомичу в дупу вставили свічу. Ти гори, моя свіча, за здоров’я Фомича». Взагалі-то віршики про Ілліча складалися, але і вони з Григор'євим недурними були. Ще на третьому курсі заприсяглися, що зуби обламають, а до обкому партії кар'єрними сходами видряпаються. А яєчня… Яєчня! У гуртожиток п'яні припхалися після опівночі, їсти хочеться — спасу нема. А їсти теж — нема. На вікні у кімнаті два яйця сирих і картонний залізничний квиток. Льошка хотів сире яйце випити, а Григор'єв, зараза, уперся — яєчню засмажимо. Взяли ті два яйця і картонний квиток замість ложки, бо справжня ложка теж кудись поділася, поперлися на кухню. Темно, хоч око виколи. Точно, якась сволота лампочку на кухні викрутила і у своїй кімнаті вкрутила. Та нічого. Газ увімкнули, тепер би сковорідку знайти. А — нема сковорідки! Усе проти них. І проти яєчні. Льошка вдруге запропонував яйця сирими заковтнути, та Григор'єв пояснив: не можна відступати перед обставинами, інакше обставини будуть їхніми життями гратися, а вони не для того оце в інституті мозок парять, щоби потім ними, людьми з вищою освітою, крутили якісь там обставини.

— Це аксіома, друже! — запевнив і помітив на підлозі кухні такий собі тазик. І щось у тазу плаває.

— Замість сковорідки зійде, — зрадів Григор'єв, відчинив вікно, виплеснув за вікно з тазика усе, що там було, поставив його на газ і вкинув два яйця.

І тільки вони з Льошкою почали по черзі колупати яєчню з тазика картонним квитком, як до кухні увійшов грузин Важа Чараташвілі з паралельної групи і перебив апетит.

— О! Моя таз! — сказав, побачивши, як Льошка з Григор'євим схилилися над тазиком і по черзі щось з нього вкидають до рота.

— Бери! Нам твій тазик уже не потрібний, — не розгубився Григор'єв, доїдаючи останній шматок яєчні.

Важа Чараташвілі взяв ще гарячий таз, знизав плечима.

— А де мій шкарпетка? А?! — І сам загарячкував. — Де мій шкарпетка, я вам питати?! А? У цей тазик мій шкарпетка плавав, чекав, поки я його прати зберуся. А?!

Льошка відчув, як нудота підступила під горло.

— Григор'єв, я тебе порішу! — простогнав і бігом до туалету. Ледь устиг.

Від спогадів не знудило, натомість — тепло світле. Е-е-ех, гарні часи були! Безтурботні. Льошка обняв Сьомку Григор'єва.

— Як тебе сюди занесло, чортяка?!

Григор'єв — не змінився — за життя говорить, одночасно з шухляди два штофи на стіл, банку з медичним спиртом, голову у двері висунув.

— Нас не турбувати!

— Сьомко! Когось із наших зустрічав?

За півгодини спирт без закусі прикінчили, розм’якли, як морозиво на сонці, попливли — посмішки сентиментальні, очі вологі. Обнялися.

— Важу пам'ятаєш?

— Яєчню? — Льошка йому. Як розреготалися.

— Зараза… Я через нього собі кар'єру зіпсував! Оце вимушений був на цю лікарню погодитися, а я ж уже в облвиконкомі відділ капітального будівництва очолював…

— І що тобі Чараташвілі поганого зробив?

— Мені нічого. Собі. Женився, дурник. Весілля королівське закрутив… Ну, грузин — одне слово. А на ранок знайшли його молоду дружину побиту і зі зламаною ногою.

— Та він що, здурів?

— Як його міліція не допитувала — мовчить і край. А та його… молода, теж як риба. А як стало питання, що нашого Чарату посадять до чортів собачих, він мене до слідчого ізолятора викликав… Попросив, аби я написав на нього добру характеристику, мовляв, раптом менше дадуть. Я йому кажу: «Чарата, чорт забирай! Як я можу написати, коли ти не при розумі. У перший день сімейного життя ледь дружину не прибив». Ну, він мені і розколовся — каже, вийду — взагалі уб'ю її, бо клялася, що незаймана, а сама… Каже, ані краплі крові з неї у першу шлюбну ніч не пролилося… А грузини ж, вони гарячі… Коротше, написав я… А у тої дружини Чаратиної, як виявилося, батько — велике цабе, і він…

Григор'єв вів далі. Льошка п'яно захитав головою і зупинив його.

— Сьома, скажу тобі як другу… Всі ті балачки, що у незайманих обов'язково кров повинна бути, — повна дурня. Може, й інакше бути.

Григор'єв подивився на Льошку, як суворий професор дивиться на нерозумного учня, і категорично заявив:

— Ні, друже. Інакше бути не може. Це я тобі як лікар кажу.

— Який ти лікар? — обурився Льошка. — Економіст. Як і я. Бухгалтер!

— Та-ак! Вибирай слова! Я — керівник! Я відповідаю за кожне своє слово.

Льошка раптом почервонів і запитав Григор'єва з сумнівом:

— Думаєш, інакше бути не може?

— Однозначно, друже. А що? У когось проблема? — п'яно посміхнувся. — Тоді вставай, побігли виручати людину з біди! Все одно через гада Чараташвілі тут скнію. Хоч розважимося. Чуєш… Жінка Важі тепер на «хімію» йому листи любовні пише. І він ій. А я через них коровам хвости кручу! І де справедливість?!

Справедливості не було. Хоч як не намагався Льошка на пару з Сьомкою Григор'євим напитися до безпам'ятства, щоби жодний сумнів не гриз душу, та лихі питання наче насміхалися: невже Льошка такий наївний — повірив на слово своїй красуні Марусі й оце досі вірить, що буває інакше?!

Льошка повернувся в Рокитне, занурився у роботу, як у марево, та сумніви не відступали. Якось спробу вав заговорити з Марусею про ту першу ніч, та жінка якось дивно знизала плечима і відповіла майже словами Сьомки Григор'єва:

— Що? У когось проблеми? Так біжи, виручай! Ти ж голова, тобі чужих справ у Рокитному немає.

Чужих справ?! Льошці — скіпка у серце. Зі своїми б розібратися! Ні, досить. Досить терпіти Марусині примхи. Жорсткіше треба бути. Чоловіча рука. Слово — закон. Не подобається — йди під три чорти! Раз навіть зачинився у конторі та спробував накидати план:

1. Прийти додому не пізніше від восьмої вечора. Вимагати, щоби їсти було. З собою всадовити, і хай сидить, поки він вечерятиме.

2. Після вечері Марусю на диван всадовити і хай телевізора дивиться. Чи з малим книжки читає.

3. Юрка спати вкласти.

4. До спальні Марусю затягти і так викрутити, щоб кохала його до нестями.

Подумав хвилинку, дописав: «І так — кожен день!»

Прочитав і виматюкався.

— Оце б Попереку так жити! Я не зможу.

План на шмаття розірвав, та усе частіше став навідуватися до хати несподівано серед дня.

— А чого не зателефонував з контори, що ідеш? — дивувалася Маруся. — А то — сміх. Установив телефони, а сам лякаєш мене.

— А чого тобі