Читати книгу - "Непрохані"

— Я майже не спав, — відказав на це я. — Я дуже переймаюся через дружину, а тут ще й такі проблеми з поданням заяви про зникнення особи.

— Наразі у нас немає зниклої особи, — твердо відповів Бланшард. Його голос дивно контрастував з його виглядом. — Маємо лише загублений телефон. Тобто навіть не загублений, а знайдений, бо він же у вас у кишені, так?

— Так.

Я підвівся, випадково грюкнувши столом. От саме через такі речі я не пішов у поліцію ще вчора. Не варто було й сьогодні. Я ідіот.

— Мені от що ще цікаво, — сказав Бланшард. — Не розкажете мені, чому ви пішли з поліції?

— Не розкажу. Але мені от що цікаво теж. Ви тут узагалі працюєте хоч трохи?

Він опустив очі та всміхнувся.

— Я вам ось що скажу, сер. Уся біда в тому, що ваша дружина не сказала вам правди про готель, а потім взяла і не подзвонила, хоча й мала. Тут або є розумне буденне пояснення, або вона від вас ховається. Це, містере Вейлен, не проблема поліції,— Бланшард звів на мене очі.— Це ваша проблема.

Хвилин десять я просто швидко йшов сам не знаючи куди, а потім дістав телефон Емі та проглянув її контакти. Здається, там був номер Цимерманів — у моєму мобільному його точно не було.

Коли відповіла Боббі, у мене аж серце впало. Вона одразу спитала, чи все гаразд із їхньою машиною і коли я її поверну, натякнувши, що взагалі-то машина потрібна їй просто зараз, бо треба везти до шпиталю вмираючих дітей і хвору черницю.

— Машина в нормі,— відповів я. — Але я досі в Сієтлі.

— Ви нам сказали, що повернетеся вдень. Вчора вдень.

— Тут дещо трапилося, вибачте… і чи не могли б ви дати слухавку Вену?

— Ні,— різко відповіла вона. — Розумієте, Джеку, він сьогодні має летіти в інше місто, до нашого старого друга. Який помирає.

— Мені дуже шкода, — сказав я, відчуваючи полегшення від того, що можна шкодувати за чимось, у чому я не винний.

— Бенджамінові довелося взяти іншу машину. А я сиджу вдома і нікуди не можу вибратися, бо ви обіцяли повернутися ще вчора. Про що ви там хотіли з ним поговорити?

— У мене проблеми.

— Це цілком очевидно, — безжалісно відзначила Боббі.— І тим не менш…

— Боббі,— попросив я, — ви можете послухати мене хоч хвилинку? Емі зникла.

Довга пауза на тому кінці.

— Як зникла?

— Зникла, — повторив я. Мені не хотілося про це говорити, але я гадки не мав, як ще до неї достукатися. — Позавчора вона загубила телефон, і я дуже сподіваюся, що не дзвонить вона лише тому, що не пам’ятає мого мобільного. Але, може, вона пам’ятає домашній, і тому я хотів попросити Бена зайти до нас і перевірити, чи немає від неї повідомлень на автовідповідачі.

— Джеку, це що, жарт?

— А це схоже на жарт?! — закричав я, втративши рештки самовладання. — Йсусе, Боббі, які тут жарти?

— Ви хочете, щоб я зайшла до вас і перевірила автовідповідач?

— Так! — вигукнув я. — Але я розумію, що ви без машини, і якщо це надто проблематично, то не треба.

— Жодних проблем. Я зараз навіть краще зроблю.

Стало тихо, ніби слухавку затулили рукою, а потім почувся інший голос:

— Джеку, де ти?

На мить я вирішив, що мені вчувається.

— Емі? Це ти?

— Звісно, я, — спокійно відповів голос. Я ніби чув у телефоні свою матір — а вона померла. — Джеку, що ти забув у Сієтлі?

— А де в біса була ти?

— Тут, — відповів голос Емі.— Переймалася, що ти зник.

— А ти не чула моїх повідомлень? Я сто разів дзвонив додому.

— Ти ж знаєш, я не вмію користуватися тим автовідповідачем. Та й мені на думку не спало, що ти можеш телефонувати додому.

Я розтулив рота, але слів просто забракло.

— Любий, давай ти просто повернешся додому? І будь обережний за кермом.

Вона поклала слухавку на тому кінці, а я лишився стояти з роззявленим ротом.

Почався дощ, та ще й дуже сильний — ніби він мав початися давно, запізнився, а тепер надолужував.

Машину Цимерманів я лишив біля їхнього будинку, ключі не виймав. Якби вдома був Бен, я б зайшов і подякував, але з Боббі навіть бачитись не хотілося.

Але довелося. Вона, видно, чекала на мене години зо дві та встигла вийти раніше, ніж я вшився. Я набрав повітря у легені. Голова боліла, настрою для бійки я не мав, але якщо вона мене змусить…

— Дякую, — просто сказала Боббі, геть збивши мене з пантелику.

Я витяг ключі з машини і простягнув їй.

— Вибачте за запізнення, Боббі, я просто…

— Я все розумію. Вибачте, що так різко з вами розмовляла.

Я кивнув. Треба було щось і собі сказати.

— Мені