Читати книгу - "Володар Світла"

зачинив їх і пішов, спинившись лише засвітити один із багатьох смолоскипів, що їх мав при собі. Відтак попрямував коридором, який щодалі ширшав.

Підлога різко пішла вниз, а за якусь сотню кроків стеля зникла в недосяжній для зору височині.

За дві сотні кроків він опинився на краю колодязя.

Тепер він стояв посеред безкрайої чорноти, пронизаної полум’ям його смолоскипа. Стіни позникали з очей, за винятком тієї, котра була позаду, праворуч від нього. Підлога обривалась на невеликій відстані перед ним.

За краєм було те, що здавалося бездонною ямою. Того боку ями він не бачив, але знав, що її гирло має майже правильну круглу форму. А ще знав: глибшаючи, вона більшає в поперечнику.

Він рушив униз крученою стежкою при стіні, відчуваючи, як із глибин віє теплим повітрям. Стежка була штучна. Це відчувалося попри її стрімкість. Вона була ненадійна й вузька, розтріскана в багатьох місцях, деінде загромаджена каменюччям. Але сталий спіральний спуск свідчив, що її створили з певною метою та за певною схемою.

Він обережно просувався цією стежкою. Ліворуч була стіна. Праворуч не було нічого.

Коли минуло, як йому здалося, з півтора століття, він побачив хирляве мерехтіння далеко внизу посеред порожнечі.

Та поступово кручений пристінний шлях привів його туди, де цей вогник уже не був на віддалі, а висів лише трохи нижче й правіше.

Ще один виток стежки, і світіння опинилося просто перед ним.

Проминаючи нішу в стіні, де й ховалося те полум’я, він почув, як у голові волає чийсь голос: «Звільни мене, пане, і я кину тобі до ніг цілий світ!»

Але він поспішив мимо, навіть не глянувши на майже-обличчя в заглибині.

Тепер можна було бачити й інші вогники, що плавали в океані чорноти під його ногами.

Колодязь і далі ширшав. Він був сповнений щораз світлішими проблисками, буцім полум’ям, але не полум’ям; сповнений формами, обличчями, напівзабутими образами. Від кожного з них, коли подорожній проходив мимо, здіймався крик: «Звільни мене! Звільни мене!»

Але він не спинявся.

Він дійшов до дна колодязя й перетнув його, пройшовши поміж ламаного каміння та понад розколинами в скельній долівці. Врешті сягнув протилежної стіни, де танцював чималий жовтогарячий вогонь.

Щойно подорожній наблизився, вогонь набув вишнево-червоної барви, а коли той став перед ним, вогонь посинішав, мов серце сапфіра.

Він був удвічі вищий за людину, пульсував і звивався. Маленькі його язички тяглися лизнути гостя, але відсмикувалися, ніби натрапивши на невидиму перешкоду.

Спускаючись, він проминув стільки вогнів, що згубив їм лік. Крім того, він знав: у печерах, що виходили на дно колодязя, ховалося ще більше.

Кожен із тих, котрі він проминув дорогою вниз, звертався до нього власним способом, барабанячи словами просто в голові: погрози, благання, обіцянки... Але від цього великого синього сяйва, більшого за будь-яке інше, він не почув нічого. Жодна постать не крутилася й не корчилася з муку його яскравому осерді. Як було воно полум’ям, так полум’ям і лишалося.

Він запалив новий смолоскип і встромив його між двома каменюками.

— Тож, Ненависний, ти повернувся!

Слова впали на нього ударами батога. Опанувавши себе, він подивився на синє полум’я та відповів:

— Ти звешся Таракою?

— Той, що ув’язнив мене тут, мав би знати, як я звуся, — пролунали слова. — Не думай, о Сіддгартхо, що як убрався ти в інше тіло, то тебе годі вгадати. Я дивлюся на потоки енергії, які і є твоя справжня суть, а не на плоть, що їх маскує.

— Ясно, — відповів він.

— Прийшов поглумитися з мене в тюрмі?

— Хіба я глумився з тебе в дні Ув’язнювання?

— Ні.

— Я зробив те, що мусило бути зроблене для порятунку мого виду. Люди були слабкі й нечисленні. Ви напали на них і знищили б.

— Ти вкрав наш світ, Сіддгартхо. Ти прикував нас тут. Яке нове приниження ти для нас замислив?

— Можливо, те все можна було б певним чином відшкодувати.

— Чого саме тобі треба?

— Союзників.

— Ти хочеш, щоб ми взяли участь у боротьбі?

— Саме так.

— Коли вона завершиться, ти знову спробуєш нас ув’язнити.

— Ні, якщо ми заздалегідь укладемо угоду.

— Кажи свої умови, — мовило полум’я.

— У давні дні твій народ блукав, то видимий, то ні, вулицями Міста Небесного.

— Це правда.

— Воно тепер укріплене ліпше.

— Як саме?

— Вішну Охоронець і Яма-Дгарма, Володар Смерті, накрили всі Небеса, а не лише Місто, як було в давнину, так званим непроникним склепінням.

— Непроникних склепінь не буває.

— Кажу лише те, що чув.

— У кожне місто можна потрапити різними шляхами, владарю Сіддгартхо.

— Знайдеш їх усі для мене?

— То це й буде ціна моєї свободи?

— Так. Твоєї власної свободи.

— А як же інші мої одноплеменці?

— Щоб і вони вийшли на волю, ви всі мусите дати згоду помогти мені обложити Місто й узяти його.

— Звільни нас, і Небеса впадуть!

— Ти говориш за інших?

— Я Тарака. Я говорю за всіх.

— Чим запевниш, Тарако, що ця умова буде додержана?

— Моїм словом? Охоче заприсягнуся будь-чим, що тільки назвеш...

— Щедрість на присяги не викликає надмірної довіри до того, з ким умовляєшся. А твоя сила — водночас твоя слабкість у будь-яких перемовинах. Ти такий сильний, що аж не здатен віддати комусь іншому владу над собою. У тебе немає богів, якими ти міг би заприсягтися. Єдина річ, яку ти вшануєш, — борг гравця, а грати тут нема рації.

— Ти маєш владу над нами.

— Хіба над кожним окремо. Але не гуртом.

— Важка задача, — мовив Тарака. — Я віддав би все, що маю, аби тільки звільнитися, а все, що я маю, — потуга, щира потуга, невіддавана в самій своїй суті. Могутніша сила може її пригнобити, але це не розв’язок. І справді не знаю, як дати тобі достатнє запевнення, що моя обіцянка буде дотримана. Я б на твоєму місці мені точно не повірив.

— Це вже дилема якась. Отож зараз я звільню тебе, самого, щоб ти завітав на Полюс і порозвідував, як захищено Небеса. А поки тебе не буде, я міркуватиму над задачею далі. І ти теж поміркуй — може, по твоїм воротті ми дійдемо справедливої згоди.

— Прийнято! Звільни ж мене від цієї недолі!

— То знай мою силу, Тарако! — виголосив гість. —