Читати книгу - "Химерне сяйво"

Ринсвінд завагався.

— Чекайте хвилинку, — насторожився він. — Ви що — хочете, щоб я постійно кудись втікав і не давав чарівникам можливості зібрати всі заклинання докупи?

— Правильно.

— І саме тому одне з вас ускочило в мою голову?

— Точнісінько.

— Ви повністю зруйнували моє життя, вам це відомо? — гірко сказав Ринсвінд. — Я міг би допомогти вам як чарівник, якби ви не вирішили скористатися мною як портативною книжкою заклинань. Я не можу запам’ятовувати жодні інші заклинання, бо вони бояться залишатися в тій самій голові, що й ви!

— Нам шкода.

— Тому зараз я хочу піти додому! Я хочу повернутися туди, де... — в очах Ринсвінда заблистіла волога, — де є тверда бруківка під ногами і пиво — іноді досить нічогеньке, а надвечір — добрий шматок смаженої риби в якійсь корчмі, і, можливо, пара великих зелених огірочків на додачу, і навіть запіканка з вугрем та миска мідій, туди, де завжди десь знайдеться тепла стайня, щоб переночувати, а вранці ти завжди прокинешся на тому ж місці, де був звечора, і там ніде немає оцієї паскудної погоди. Коротше, я нічого не маю проти магії, та як для чарівника я, напевне, зліплений не з того тіста, тож я просто хочу повернутись додому!

— Але ж ти повинен... — збиралось заперечити одне із заклинань.

Надто пізно. Туга за домівкою, ота тонка еластична струна у підсвідомості, що змушує лосося вистрибувати з води і, долаючи пороги, прямувати три тисячі миль до чужинних морів чи спонукає лемінгів повертатись знов і знов на історичну батьківщину, якої — через незначний континентальний зсув — на тому місці вже нема, — ностальгія піднялася з глибини Ринсвіндової душі, як з’їдений перед сном бір’яні з креветками — із глибин шлунка, промайнула уздовж напруженої струни, що зв’язувала воєдино його стомлену душу і тіло, вперлася п’ятами як слід і смикнула...

Заклинання знову були самі всередині своєї «Октави».

Самі, якщо не рахувати Багажу.

Вони подивились на нього — не очима, звісно, — свідомістю, старою, як сам Дискосвіт, і сказали:

— Ти теж можеш забиратися звідси.

— ...зле.

Ринсвінд знав, що то говорив він сам — він упізнав свій голос. Якусь мить він роздивлявся усе довкола, але не так, як зазвичай — а визираючи крізь власні очі, наче шпигун, що підглядає через прорізані в картині отвори. Тоді він повернувся до тями.

— Ти як — нормально, Риншвінде? — запитав Коен. — Шхоже, ти на якийшь час відключився.

— Еге ж, і трошки зблід, — підхопила Бетан. — Так, наче хтось пройшов по твоїй могилі[16].

— Гм... так, напевне, той хтось був я, — сказав він. Витягнувши перед собою руку, він перелічив пальці. Виявилось, що їх стільки, скільки й повинно бути.

— М-м-м... а я взагалі якось рухався? — запитав він.

— Ти просто втупився у вогонь, наче привида побачив, — відповіла Бетан.

Позаду них почувся стогін. Двоцвіт припіднявся на купі шкур і сів, обхопивши руками голову.

Його погляд врешті зупинився на них. Він беззвучно ворушив губами.

— То був достоту чудернацький... сон, — мовив він. — Що це за місце? Звідки я тут узявся?

— Бачиш, — почав Коен, — як хтошь би шказав, Творець Вшешвіту узяв жменю глини і...

— Та ні, я маю на увазі — тут, — сказав Двоцвіт. — Це ти, Ринсвінде?

— Авжеж, — відгукнувся чарівник, на хвильку все ж засумнівавшись у правдивості своїх слів.

— Там був цей... такий годинник, що... і оті люди, котрі... — сказав Двоцвіт. Він затрусив головою, проганяючи свої видіння. — А чому тут так відгонить кіньми?

— Ти заслаб, — пояснив йому Ринсвінд. — В тебе були галюцинації.

— Так... напевне, так і було, — Двоцвіт поглянув на свої груди. — Але тоді, звідки у мене...

Ринсвінд схопився з місця.

— Даруйте, тут така задуха, мусимо ковтнути свіжого повітря, — скоромовкою проказав він. Знявши ремінець іконографа з шиї Двоцвіта, він метнувся до виходу з намету.

— Я не помітила оте, коли він заходив, — сказала Бетан. Коен знизав плечима.

Ринсвінду вдалося відбігти від юрти на кілька ярдів, перш ніж коліщатко на іконографі почало клацати. Останнє зусилля — і коробка вичавила з себе останній знімок, який зробив бісик-знімкар.

Ринсвінд підхопив його.

Те, що на ньому було зображено, мало б дуже моторошний вигляд навіть серед білого дня. А при холодному зоряному світлі, з багряним відблиском спалахів лиховісної нової зірки, воно мало набагато гірший вигляд.

— Ні, — тихо мовив Ринсвінд. — Ні, все було не так, там був будинок, і та дівчина, і...[17]

— Ти бачиш те, що