Читати книгу - "Мій тато — кілер"

пульт керування стелями-підлогами… І тут почалося…

Схопивши Маринку, я буквально викинув її на кухню, перекинувся через голову і врізався у вбудовану шафу, а стрільці вивалилися на сходову клітку, щоб як тільки опуститься рівень «вітальня», вбігти назад. Але ненадовго. Лише на дванадцять секунд.

Вітальня клацнула засувками, поховавши під собою нокаутованого мною стрільця, і його друзі кинулися до мене. По м’яких подушках. По обшитих шовком татамі.

Але ми встигли обмінятися лише десятком ударів, коли один із них крикнув:

— Шухер! — і ми розбіглися, щоб не бути придавленими моїм кабінетом.

І знову дванадцять секунд.

«Кімнати» піднімалися й опускалися, змінюючи одна одну.

Цього разу я встиг одержати аж три удари в обличчя. Зате ще один стрілець завмер, скотившись до низеньких книжкових полиць, які стояли на підлозі. Такі вже були закони геометрії багаторівневих кімнат — меблі в них мали бути не вищі за тридцять сантиметрів.

І наступні дванадцять секунд.

Але цього разу — в моїй спальні.

Ці хлопці вміли битися. Але їхнє вміння було добре для шинків і вулиць, на яких вони жили. Проте оселившись у Японії, ти навіть не зауважуєш, як одного разу опиняєшся в малесенькому спортивному залі, де тебе починають учити, як одним порухом кисті зламати руку супротивника, чи як, просто позадкувавши, змусити ворога впасти й наткнутися на його власний ніж.

Я відступив, лише стиснувши його плече, і (хрускіт не стільки був почутий, скільки передався пальцям) вирвав його ключицю.

І наступні дванадцять секунд. Цього разу в бібліотеці. У лабіринті з тридцятисантиметровими стінами книжкових полиць.

— Нам потрібне тільки дівчисько, — вишкірився бойовик зі шрамом через усе обличчя, коли нам знову довелося розійтись.

— Це дівчисько — моя дочка, — сказав я.

А потім усе пішло в зворотний бік. Стелі посунули вгору — спальня, кабінет, вітальня, бібліотека.

І щоразу ти то застрибував на підвіконня, то втискався у стінну шафу, то вибігав на сходи.

* * *

Зате до кінця третього кола вже четверо з тих шістьох каталися на стелях-підлогах, немов на каруселі. То вгору, то вниз. Усі, хто потрапив під мої удари.

— Ходи сюди, — покликав я.

Але бойовик похитав головою і витяг пістолет.

— Віддай дівчисько!

Якщо він почне стріляти, мене вже не врятують ніякі, навіть найхитромудріші, прийоми.

І підчепивши ногою сервірувальний столик — полірований горіх, прикрашений мозаїкою з перламутру — й запустивши ним у стрільця, я виграв три секунди й кинувся до кухні, де весь цей час ховалась моя дочка.

— Маринко! Пішли!

* * *

— Маринко! — крикнув я.

— Так, тату!

— Швидко сюди!

Нагинаючись, хоч наступна стеля була над нею ще метри за два, вона підбігла до мене, і я витяг її на терасу. У свій сад карликових сосон та евкаліптів.

— Що…

Піднявши Марину під пахви, я переніс її через поруччя і сказав:

— Тримайся, — змушуючи взятися за громовідвід.

— А тепер униз.

— Ні.

— Не бійся.

— Ні, — захитала головою дівчинка, судомно вчепившись у товстий мідний дріт.

— Не бійся!

— Ні!

Схопивши Марину за комір, я відірвав її від громовідводу й, затиснувши під пахвою, сам учепився за нього вільною рукою.

— Стій! — крикнув один зі стрільців, посланих її вітчимом.

Але я вже сунув униз. Із сьомого поверху. Розрізаючи долоню до кістки. Однак випустив дріт лише після того, як мої ноги торкнулися до землі.

— Усе? — писнула Маринка.

— Так, — сказав я. — Можеш розплющувати очі.

Але перш ніж випустити її, я відірвав їй комір.

Мені потрібно було бодай чимось перев’язати долоню, з якої цебеніла кров.

Мужність як певна благородна властивість людської природи взагалі, за конфуціанським формулюванням, містить у собі також поняття «хоробрість», «відвага», «сміливість»… Бусідо визнавало тільки розумну хоробрість, засуджуючи даремний ризик; нерозумна, безцільна смерть вважалася «собачою смертю».

— Стій! — почулося з мого саду на даху.

— Побігли, — сказав я.