Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Ці хлопці не знали міста, тож ми відірвалися від них уже на другому повороті.

Але вони вміли стріляти…

Постріл був один, і Марина навіть не звернула на нього уваги.

Але коли я привів її до Дмитра, з мене витекло стільки крові, що моє обличчя стало білим, немов у гейші, яка себе вибілила.

— Куди? — запитав Дмитро, побачивши мене.

— Не знаю.

— Добре, — сказав він. — Давай у ванну.

Як дбайлива нянька, він зняв із мене весь одяг, змив кров, яка вже почала запікатися, теплою водою. Куля ввійшла над лопаткою, ледь зачепивши кістку. Витягти її Дмитрові вдалося невеликими ножицями тільки з третього разу.

— Скільки їх було?

— Не знаю.

Перев’язаний, із прибинтованою до тіла рукою, я лежав на ліжку, а Марина сиділа поруч зі мною.

— Шестеро, — сказала вона.

— Ясно, — Дмитро зняв слухавку. — Сашку, ти де? Терміново до мене. Сергій підстрелений, у його квартирі повно харківських стрільців. Я не жартую… Добре. Давай.

Сашко приїхав хвилин через двадцять.

Разом вони почали обдзвонювати готелі міста, знайшовши в одному з них «туристичну групу» з України.

— Їх чотирнадцять осіб, — сказали їм. — Так, лише чоловіки. Так, усі від двадцяти п’яти до сорока. Ні, частина з них залишила свої номери.

— Ми їх знайшли, — сказав Сашко.

— Чудесно, — мовив я.

— Ми вас відправимо з міста, — сказав Дмитро, — а самі…

Я зрозумів, що він має на увазі, і кивнув.

— Куди ви поїдете?

Знаючи такі рани, я міг припустити, що мене вистачить ще години на три.

— Гаманець у куртці.

Дмитро кинув мені гаманець. У ньому я знайшов аркушик із адресою, яку мені залишила Юкіко. Кілька стовпчиків ієрогліфів нагадували висохлі квіти.

Значний внесок в еволюцію каліграфїі епохи Хе-ян, в усвідомлення її як естетичної категорії вніс монах Кукай (774–835). Він і його сучасники — імператор Сага (786–842) і придворний Татібана-но Хаямарі (пом. 842) — запам’яталися наступними поколіннями як Сампіцу («Три пензлі»).

Потяг відправлявся без чотирнадцяти північ.

Вагон був практично порожній. Я влаштувався біля вікна, і Дмитро вкрив мене ковдрою, яку приніс провідник.

Швидкісні японські потяги. Вагони з кріслами, як у літаку… Саме тоді я оцінив усю незручність такого транспорту.

— Я вже подзвонив, — сказав Дмитро Марині. — Юкіко вас зустріне. Станція називається…

— Ні, — сказала Марина, так і не зумівши цього повторити. — Давайте я краще запишу це по буквах.

— Ну, щасливо.

Він ще встиг підійти до вікна і махнути нам кілька разів з перону.

— Як ти? — запитала Марина.

— Нормально.

Спина горіла вогнем, але гіршим було те, що я вже відчував нудоту, яка з’явилася на обрії моєї свідомості.

У японській мові обов’язок, почуття (усвідомлення) обов’язку позначається словом «гірі» (букв, «справедливий принцип»), яке походить від «гісі» — «вірний васал», «людина честі й обов’язку», «людина шляхетності».

— Готовий? — запитав Сашко.

— Завжди готовий, — відповів Дмитро.

І опустивши стволи автоматів до землі, вони вибралися з машини. Перед скляними дверима готелю.

Для «розрідження» палички її труть об чорнильний камінь (судзурі), на одному кінці якого є заглиблення для води, яка поступово чорніє в міру натирання. Суйтекі — невелика крапельниця з кераміки чи металу — завершує набір знарядь. Зберігаються вони в лакованій і нерідко вишукано прикрашеній коробочці (судзурібако).

— Привіт, — сказав Дмитро, кладучи наручники перед дрімаючим адміністратором. — Бачиш ту трубу? — кивнув він на трубу парового опалення.

— Бачу.

— Пристебни себе до неї.

Адміністратор виконав це майже миттєво.

— А тепер про справи. Нам потрібна група туристів з України.

— У