Читати книгу - "Марта"

серед живих: Олексу і ще двох — братика і сестричку, які померли від тифу в 1920 році.

Від такої кількості людей чи, може, від чогось іншого у Марти йшла обертом голова. Відвикла від того, що не має свого кутка, щоб побути наодинці з собою, чи почитати книжку, чи просто посидіти в тиші.

Якщо по правді, то вона й не пам'ятала тих трьох днів. Пройшло все якось у тумані. Десь поряд лунали голоси, пахло ладаном у церкві, чулися слова недільної молитви й суперечки дітей — хто кого поб'є крашанкою, фарбованою у лушпинні цибулі. Мати з бабцею обурювалися витівками піонерів, богобоязно хрестилися й шепотіли: «Прости їм, грішникам, Боже!» Батько, хильнувши чарочку-другу чи, може, й третю, казав, б'ючи себе в груди: «Кидай, Марто, той город і вертайся у село! Твої наряди — то дурниці, а земля — вона вічна! Біля неї ніколи голодним не будеш. Бо хто біля земельки робить, той і має!»

Була надія на те, що ось-ось стане легше. Вже не так безбожно грабували, як у часи військового комунізму, коли, як казали, у 1921 році тільки по Київському округу дві з половиною тисячі штиків і шабель було виділено на виконання продподатку. Але ще й досі з селян дерли три шкури. Страшно навіть хату залізом перекрити чи реманент зайвий прикупити, бо відразу могли записати у куркулі.

«Але ж ми теж не здамося!» — затято вигукував Григорій і згадував, як нищили податкові списки й поверталися повістки у сільради, як виступали навіть жінки й діти проти свавілля нової влади.

Оптимізму молодших не поділяла баба, яка, шамкаючи беззубим ротом, твердила, що комуністи — це антихристи і вже багато чудес було й ознак того, що скоро буде, достеменно, як у Біблії описано, Апокаліпсис. Головне тут не за податок думати, а душу спасать. Кум Василь наполягав на іншому. Мовляв, скоро буде війна, бо чого б це ці «красні» на кожному кроці торочать про світову боротьбу проти буржуїв. Тому потрібно запастися сірниками, гасом і милом, — підсумовував чоловік.

Але всі ці розмови були якимись далекими й незрозумілими Марті.

Якось, уже в понеділок, коли сонце розливалося поміж хмарами пурпуровим шовком, до Марти підійшла мама. Дівчина саме вийшла у садок подихати свіжим повітрям і послухати вечірню тишу.

— Оце ти вже їдеш, а й поговорити не встигли! — сказала мама.

Марта нічого не відповіла. На серці лежала така каменюка, що було навіть важко розмовляти. Думалося, як тільки зрушить її, то не зможе вже себе зібрати докупи. Ось і садок був такий смутний, як вона: від холоду стояв майже голий. Хоч у таку пору вже давно мала б пробиватися перша зелень.

— Доцю, я оце тобі хотіла сказати... Тобі б уже давно заміж би. теє. пора.

— А не беруть, — відказала Марта з викликом.

— А цього не кажи. Валентина Семенівна мені писала і не раз, що ходить до тебе один. Зараз, звичайно, время таке, що молоді як подуріли. Але хіба у тому щастя -зостатися самій з дитиною безкоровайною на руках, як Явдошка? Прости мені, Господи, що на своє рідне таке кажу!

— Ой, мамо! — вигукнула Марта, не маючи сили відповісти.

— То тобі так тяжко?

— Може, якось іншим разом на цю тему поговоримо? Добре?

— Гаразд. Я тебе ні до чого силувати не буду, — мама зітхнула. У цю мить вона подумала, що лучче було б не посилати дочку до брата у Київ. Зовсім чужа стала. І не зрозумієш її ніяк. От з Григорієм і Явдошкою простіше: може з ними і не погодитися, і засудити їхні вчинки, а завжди знає, що у них на думці. Ближчі вони якісь. А Марта — як не своя дитина. У тому, мабуть, їхня з батьком провина: з дитинства дочка по чужих людях: почалося з того, що майже два роки у панночки служила. Отам, мабуть, надивилася всього, що потім, коли думка

виникла відправити її до Києва, то очі в дитини загорілися. «Пустіть, — каже, — я там усе робитиму. І слухатимуся, що дядько казатимуть».

Тепер уже пізно щось совітувати, підсумувала свої роздуми мама й пішла до хати.

Київ, середина травня 1924 року 
1

Я комуністка, ходжу в «чужому»,

Обрізала косу. —

І Вам не соромно співати

В цей час про сонце, про красу?

Павло Тичина

Іван вийшов