Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

— Ти знаєш, що Улоф Пальме мертвий?

Улоф ривком випростується, наче хтось його вдарив. Охоплює руками голову, шепоче.

— Улоф Пальме мертвий. Нащо ти так кажеш?

— Тобі ніхто цього не казав?

Він хитає головою.

— Ні…

— Улофа Пальме вбили десять років тому.

— Ні, ні, ні.

— Мені шкода, але це правда. Пальме немає. Вже давно.

Улоф визирає крізь притиснуті до щік долоні.

— Я розумію. Я не слідкував. Якщо Улоф Пальме мертвий, тоді таким, як я, вже годі на щось сподіватися.

— Ти знаєш, що він часто відвідував свою матір, яка тут лікувалася?

— Справді?

Його руки опускаються, він дивиться на лікаря Яновські великими блискучими очима.

— Так, він щоранку відвідував її дорогою до Росенбад.

Улоф, піднявшись зі стільця, показує великим тремтячим пальцем за вікно.

— Мені здавалося, кілька разів я бачив його тут. Дуже давно. Але я завжди думав, що вигадав це. Думав, то були галюцинації. Кілька разів я бачив, як він висідав із автомобіля перед Великим Жін. З мого вікна. Це скидалося на сон. Те, що він тут був. Я думав, що він прийшов, аби забрати нас. А якось я бачив надворі Неллі Сакс в рожевому пальті. Маленьку, ніби лялька… То його мама була хвора?

— Матір Пальме? Так, дуже. Вона вже не впізнавала його, але завжди раділа, коли він приходив.

Улоф сідає на стілець, світиться зсередини усмішкою.

— Воно зрозуміло, коли приходять відвідати — це завжди така радість. Мама спершу приходила сюди. А потім перестала. Після того мене часто відвідував ангел. Вона навіть…

— Що?

— А знаєте? Одного разу вона це зробила.

Лікар Яновскі тихо сміється.

— Як добре.

— Ви так думаєте? Я думав, що це, може, було… непристойно. Із ангелом.

— Як на мене, це чудово.

— Я ніколи нікому про це не розповідав, але що було, те було. Для мене то був перший раз, але вона вже давно до мене приходила. Вона була прекрасна. Без неї я не дав би собі ради. Я завжди сподівався, що інших вона не відвідувала, але вона не з тих, до кого можна прив’язуватися.

Спершу я не впізнала її, навіть голосу, але вона знову і знову повторювала моє їм’я, м’яко, протяжно, як колись, хоч тепер говорила хрипко, надтріснуто.

— Єккі… Єккі… Єккі…

Вона сиділа на сонці біля Оденплан з карафкою вина і чорним цуценям на руках, коли ми з Маріоном прямували до Васапаркен. Її обличчя виглядало інакшим, ширшим і наче закам’янілим, але за якийсь час вона ніби повільно проштовхувалася з-за нових, чужих мені рис, очі залишалися зеленими, але посвітлішали, як морська вода. Одне око вузьке, примружене, інше — широко розплющене, я зосередилася на розплющеному, здавалося, воно найбільше пов’язане з глухим голосом і її теперішнім обличчям. Інше око належало іншому часу та іншій жінці, котра ходила з великою в’язкою ключів, що побрязкували на стегнах, а її руки були м’які, наче мереживо.

Вона розказала, що закінчила працювати в Бекомберґа всього за кілька днів до закриття лікарні, що однією з останніх покинула будівлю. Тепер вона часом мала нічні зміни в Санкт-Йоран, пильнувала за пацієнтами, які більше не бажали жити. Щоп’ятнадцять хвилин заходила перевірити, чи вони не повісилися на своїх шнурівках. Казала, що її дедалі рідше потребували і давали все менше годин.

— Може, це й добре. Вони все одно більше не хотіли жити, — мовила вона і поглянула на мене втомленими очима, надтріснутими від алкоголю і надто сильного сонця.

— Часом мені здається, що вони могли б просто випаруватись, якщо б я відвернулася на мить і дозволила їм відлетіти. А так — сиджу і стережу їх цілу ніч, хоч їм не залишилося нічого, заради чого можна жити.

Про Їма вона нічого не питала, може подумала, що він мертвий.

— А ти все така ж солоденька, як цукерка, — лише й сказала вона, припалила білий «Бленд» і так швидко вдихнула дим у легені, аж почувся звук, ніби у ній щось тріснуло.

— Заходь якось уночі до Санкт-Йоран, якщо хочеш, — докинула вона, — найчастіше я буваю у відділенні 32, плету ночами. Там майже нічого не трапляється.