Читати книгу - "Паруси над степом"

б десяток… трубок… готових.

— Ти звідки знаєш, що це таке? — Шумило холодно зиркнув на сина з-під смоляного чуба, та Володька не стушувався. Невинно округлив очі, повні лукавих смішинок. І батько не стримався — теж посміхнувся.

— От дітки! — посварився явно без злості. — Чого стоїте? До роботи!..

Розійшлися по своїх кутках, деякий час працювали мовчки. Володька, щоб, мабуть, перевести розмову на інше, показав рукою у двір:

— А чого це індики на колодах розсілися?

— Долю твою вирішують. У кого, значить, наймитувати будеш: у пана Швайки, чи у пана Криворотька… Піди послухай.

Володька збив шапку набакир, руками — шурх у кишені, перевальцем посунув до радників. Поруч з колодами лежала дірява коробка безтарки, перекинута догори дном. На неї й присів Шумило.

— Тютюн у вас є, панове?

Пани громадяни враз притихли. Бач, поштивий став Шумилів годованець! Корчить усмішечку, а за пазухою, либонь, камінь. Чи, може, й справді за розум беруться голодранці?

Щоб позбутися сторонніх вух, Федоренко пробасив начальницьким тоном:

— Йди, йди, стельвагу ладнай. Сівбу кінчайте, бо й так затягли.

Але Швайка змилостивився — простяг хлопцеві засмальцьований кисет. І поки вдвох вони крутили цигарки, знов потекла обірвана розмова.

— Зважте, панове, — Криворотько особливо натискав на слово «панове». — Зважте на одне: вся земля до Козацьких могил — то моє кревне…

— Не можна так, пане Криворотько. Там добра сотня десятин…

— Пане Федоренко!..

— Пане Криворотько!..

Володька зручніше вмостився на безтарці («Таки точно! Землю ділять індики!»), пустив кільцями дим і раптом змахнув од очей сиву хмарку: з-за рогу кузні виткнувся німець. «Фю-у-у! — присвиснув Володька. — Зондеркомісар Люман!»

Високий німець у чорному плащі злим рішучим кроком наближався до гурту. Правою рукою висмикував із кобури пістолет. Очі його цілились на товсту м’ясисту шию Березовського.

Володька пригнувся, пальці самі намацали низ перекинутої безтарки, і він незчувся, як шмигонув під дашок, і тіло його прикрила простора дощана коробка. Підняв голову, вухом припав до щілини: розпалившись, радники випиналися один перед одним.

Повагом, з відчуттям власної гідності рече пан Березовський:

— Сьогочасний мент, вельмишановні, знаменує повернення маєтностей їх законним власникам. На руках у мене гербова бумага, якою пожалували мого отця сам гетьман Скоропадський (царство йому небесне!). Кожен мусить отримати те, що йому належить по праву…

— Нє, слухайте сюди! — вихопився Швайка. — Що ж получається? За царя я мав дулю з маком і теперечки..

Рип-рип! — вже коло безтарки проскрипіли чоботи.

— Встать! — наче молотом, бухнуло по головах радників. — Почему сідєть? Почему не работать?

Крізь чималу шпарину видно: немов кілки, виструнчились пани громадяни, роззявивши роти на Люмана.

— Саботір! — німець замахнувся пістолетом. Хрясь! — гепнувся Березовський на безтарку. Решта панів кинулась урозтіч.

— Наз-з-зад! — потряс пістолетом Люман. — За мною!

Втягнувши голови в плечі, побрели радники за Люманом. Йшли, як по тонкій кризі, не спускали очей з рипучих офіцерських чобіт. Лопотіли на вітрі поли плаща, пістолет раз у раз підбадьорював: «Марш! За мною!»

Коли конвойоване панство повернуло за кузню, ще тліли біля колод недопалки. Тихо стало в дворі. Та ось ворухнулась перекинута безтарка, з-під дашка викотився Володька. Встав, обтрусився і — в кузню.

— Бачили цирк?.. Лев і дресировані гавки.

Шумило з Льонькою давились од сміху.

— Куди ж він їх повів?

Льонька скочив на підвіконня і, мов горобчик, уткнувся носом у шибку.

— Он де вони! — аж підстрибнув.

У балці, де зібралось ціле озеро дощової води, застряв автомобіль «БМВ». Шофер люто крутив баранку, колеса буксували, чорне місиво струменем летіло з-під крил, машина з ревом сіпалась і все глибше тонула в багнюці.

Люман показав пістолетом: ану, берись, свинота!

Першим плюхнув у калюжу пан Швайка, за ним поліз Федоренко. Березовський топтався на сухому, присідав на задні, як бичок, котрого силоміць штовхають у воду. Зондеркомісар, гикнувши, так піддав носаком, що Березовський сторчма полетів у болото. Криворотько не ждав особистого «запрошення» — сам ухопився за кузов.

— Пашол! — змахнув рукою Люман.

Затряслась машина, слизьким багном обдало хазяїв. Неначе жаби, греблись вони в мулі, й холодна твань текла за шию, хлюскотіла в халявах. Мотор аж вив, і пани радники підвивали: той смикав знизу, той штовхав ззаду, а машину як присмоктало.

Зондеркомісар підібрав широкі поли плаща, з котячою бридливістю ступив у воду. «Ать!» — огрів рукояткою поліцая по загривку. «Ать!» — підстьобнув охлялого старосту. «Па-шо-о-ол!» — і радники, витягуючи шиї, налягли з усіх сил, облиплий грязюкою кузов поплив-поплив по калюжі.

Володька вже сидів на коні, коли табунчанські верховоди, лаючись, повертались до кузні. Ненько рідна! Що сталося з панами! Хіба оце Березовський? Хіба кожушок на ньому? То жмут соломи, яким сажу трусили. А Швайка? Помийне мочало, вибачайте, пане! А Криворотько? А Федоренко? Підсуши і на город — птаство безвісти тікатиме.

— Ну, як, наїлись земельки? — зустрів їх Володька, зняв шапку, поштиво кивнув головою: «Моє шанування, панове!»

— Ти!.. Прикуси язик! — прохрипів староста, підняв кулака і сам злякався — чорний віхоть стирчав з рукава.

Шумило розвернув коней, весело вйокнув, скалки води полетіли з-під копит, і Федоренкові довго вчувалося, що то регоче Володька.

Частина третя
ЗЕМЛЯ НЕ МОВЧИТЬ