Читати книгу - "Не йди"

дива почала створювати їй новий образ, жінки вразливої, але вольової, що була для неї яскравим взірцем. Аж до того дня, коли вона тобі сказала:

– Твоя бабуся не була людиною великої культури, проте вона була найрозумнішою жінкою, яку я будь-коли зустрічала.

Я подивився на неї, але вона спокійно зустріла мій погляд. Твоя мама вміє забувати, уміє вибирати саме ті речі, які їй потрібні в той момент, коли вона їх використовує. З одного боку, це жахливо, але з іншого, це все одно, що давати можливість усім речам, які тебе оточують, постійно оживати. Я напевно відроджувався багато разів у її руках, не помічаючи цього.

Так я й жив, занурившись у тишу знайомого мені життя. Тут я був вільною людиною, у мене не було потреби ховатися. Люди мене знали, моя дружина, мій тесть, усі мене знали. А проте мені здавалося, що саме це життя було паралельним, а не інше. Те життя з Італією, з шепотінням, з переховуванням від усіх, було справжнім життям. Підпільне, без неба, боязке, та все ж справжнє.

Якась жінка купалася в морі, її голова то пірнала, то знов виринала серед морської піни. Потім вона стояла по саму талію у воді. Вона викрутила собі волосся руками, стряхнула головою й пішла до берега. Вода все менше й менше приховувала її тіло. На ній був бірюзовий купальник-бікіні. Її тіло не було засмаглим, а білий животик трохи випинався, як у маляти, яке щойно поїло. Вона наближалася до мене, похитуючи кістлявими стегнами. Мені здалося, що я почув звук від її подиху, від морських крапель, що спадали з її тіла під час руху на пісок. Мені здалося, що я хотів підняти руку, аби зупинити її, але мені не вдалося навіть поворушитися. Я наче втратив здатність рухатися, наче замерз. Рухалася лише вона, ніби в уповільненому кіно. А я, скам’янілий, так і залишався чекати, чим це закінчиться. Вона пройшла повз мене, а я навіть не насмілився провести її поглядом, заклякнувши від шоку. Але перед очима, немов міраж, стояв її неясний обрис, після якого на піску залишилися ямки.

Потім навколо мене знову залунали різні звуки, подмух вітру, який ще не стих, балачки моєї тещі, яка так і не замовкала, і важке дихання мого тестя. Таке саме враження буває, коли підпливаєш до берега на човні, і що ближче човен до берега, то краще чути звуки, які там лунають. Я повернувся й побачив за плечима борошняний мур з дюн. Італія зникла.

Усю другу половину дня я залишався в трансі. Мені все здавалося надмірним: голоси надто різкими, жести надто нав’язливими. Ким були ці туподумні люди, що оточували мене, що жили в моєму будинку? І, соромно сказати, колись мені здавалося, що я зроблю великий стрибок у нове суспільство, якщо породичаюся з цієї родиною явних імбецилів. За вечерею мені було навіть важко підносити виделку до рота. Цей шлях від тарілки до губ став довжелезним. Я підвівся з-за столу й попрямував до ванної. У коридорі йоркширський тер’єр моєї тещі, вищирившись, вистрибнув із темного кутка. Я щосили копнув ногою цього салонного песика. Кульгаючи, він побіг до своєї хазяйки, яка вже мчалася йому назустріч.

– Пробач мені, Норо, я не хотів.

Я влігся на килимі просто на підлозі в одній з кімнат нагорі. Я почувався одним із тих кволих черв’яків, що влітку звисають з сухої виноградної лози й, утративши останні сили, падають на землю без жодного звуку.

Після вечері Ельзині батьки стали збиратися додому. Я пішов за ними. Ельза наказала мені супроводити їх до перших ліхтарів міста. Мій тесть вів машину дуже повільно тими темними вулицями, які він не надто добре знав. Крізь вітрове скло я спостерігав за цими двома нерухомими й мовчазними головами. Про що вони думали? Можливо, про смерть, дуже легко думати про смерть у неділю ввечері. А може, про життя, про те, аби щось купити, щось поїсти. Про таке життя, яке наприкінці полягає лише в тому, щоб наїстися. Коли тільки беруть і вже немає більше бажання щось дати навзамін. Ми з Ельзою теж рухалися до такого самого мовчання. Самотність, яку зараз освітлювали мої фари, чекає нас так само за кілька років. Два привиди неслися переді мною тієї ночі. У мене ще був час припинити цю поїздку й повернутися до життя, до іншого життя, у якому я б не став слідувати за цими особами похилого віку.

Я повернув і зупинився на узбіччі. Автомобіль мого тестя зник переді мною за чорним поворотом. Того вечора я відчув, що помру молодим і що Італія була тим «даром Божим», якого я не зречуся.

– Як ти знайшла мій будинок?

– Пройшлася пляжем.

– Навіщо?

– Хотіла зробити тобі подарунок на день народження, хотіла, щоб ти мене побачив у купальнику.

Вона ще стояла в халаті й притискала до себе собаку, не говорячи ані слова.

– Я піду, спи.

– Ні, ходімо погуляємо.

Італія повільно йшла вулицею, не забираючи своєї руки з моєї. Ми увійшли в бар, у той самий.

– Що ти питимеш?

Вона не відповіла. Зіперлася всім тілом на барну стійку. Я побачив, як її рука поповзла до коробки з паперовими серветками. Різким рухом вона витягнула їх і, зігнувшись, кинулася надвір, кульгаючи. Я підійшов до неї, вона притулилася до стіни, нахиливши голову.

– Що з тобою?

Італія тримала руки між колінами, стискуючи в них серветки.

– Мені зле, відвези мене додому, – прошепотіла вона.