Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

болю, й загальні наміри поступово згуртували чистильників настільки, що тепер вони навіть разом у турпохід вирушили. Олег уявив на секунду газетний заголовок: Українські «мушкетери» штурмують Говерлу

Уривчасто хихотнув, різко мотнув головою, щоби прогнати мару, і знов занурився у вивчення отриманих матеріалів. Длубався над ними до пізнього вечора, доки не настав час дивитися «Магнолію ТВ». Дивна річ, але й цього разу ні про який розгромлений наркопритон не було сказано ані слова. Незважаючи на пізню годину, він спробував подзвонити Арамісу. Автовідповідач негайно повідомив українською й англійською, що абонент тимчасово недоступний. Отже, туристи вже на шляху до Говерли, або стомлений геній технічних наук відключив телефон на ніч. Ну, то й нема чого їх турбувати…

Те ж саме повторилося у наступні два дні: «Магнолія ТВ» вперто мовчала про наркоманське кубло, зв’язку з «мушкетерами» не було. Олег уже встиг розібратися в купі матеріалів, тому ввечері у вівторок все-таки засів за першу статтю з майбутньої серії – про мадам вербувальницю. Зрештою, розібратися з долею Мертвяка він ще встигне, відсутність зв’язку з підкорювачами Говерли цілком пояснювана – власне кажучи, чого б це хвилюватися?! Зате зробити першу чернетку до приїзду «мушкетерів» було вкрай бажано. Тим паче, добірку файлів Араміс надав просто шикарну – навіть з усіма іменами-прізвищами й адресами, окрім відомостей про мешканку сусідньої області, якій вдалося вирватися з сексуального рабства. Гріх було не написати хльостку жваву статейку про торговку «живим товаром», яка ламає чужі долі заради майбуття власної доні…

А от з ранку середи почали коїтися по-справжньому дивні речі. Швидкісний поїзд «Інтерсіті» з Тернополя прибував на початку шостої ранку. За всіма розрахунками, близько 9:00 Араміс повинен був опинитися у своїй однокімнатній квартирці на вулиці Івана Пулюя. Чим він там конкретно займався: відпочивав з дороги, розбирав речі або снідав, – журналіста не хвилювало. Започаткована напередодні ввечері чернетка статті була готова в першому наближенні: залишалося написати лід[34] і гарненько відредагувати все разом. Узяту з дому заготовку нескладно довести до пуття й у редакції, роботи там залишалося максимум на годину або й менше. Цілком можна домовлятися про зустріч із «мушкетерами» – вони ж саме так планували вчинити, сидячи у привокзальному «МакДональдзі».

Тому дочекавшись 9:00, Олег набрав номер генія технічних наук. Цього разу в мобілці зазвучала пісенька «Пора-пора-порадуемся на своем веку»: отже, чистильники таки повернулися з турпоїздки, оскільки перебувають у зоні зв’язку! Але через кілька секунд замість очікуваного «Алло» рінгбектон змінився повною тишею. Журналіст почекав трохи, мовив:

– Алло?…

Телефон вперто мовчав. Олег позирнув на екранчик мобілки: судячи з кількості «полін», зв’язок мав бути нормальним, акумулятор заряджений… Він про всяк випадок почекав ще й заговорив знову:

– Алло? Арамісе, це ви?… Алло, алло!.. Ви чуєте мене?! Алло!.. Арамісе, ви вже в Києві? Алло…

Телефон мовчав. Журналіст передзвонив ще кілька разів – і все з тим самим результатом. Довелось відправлятися до редакції, так і не домовившись про зустріч. Чому ж не відповів Араміс?… Може, у нього якісь проблеми з телефоном? Може, туристи потрапили під сильний дощ, а мобілка й вода – речі несумісні…

У редакції на Олега чекало нудотне завдання: «народити» якісний матеріал про огидно тривалу комунальну реформу за мотивами прес-конференції, наміченої в одній мінрегіонбудівській установі. Не впоравшись із цією роботою, не залишалося часу докінчити статтю про вербувальницю. Не докінчивши статтю, соромно було домагатися зустрічі з чистильниками. Довелося тупцяти до держустанови містом, що поступово розжарювалося від червневої спеки, викинувши всі зайві думки з голови, – інакше не перетравиш купу цифр про зношені теплотраси, заборгованість по проплатах за енергоносії, вічну бюджетну неспроможність та іншу дрібноту.

З мерзенним редакційним завданням Олег розібрався аж близько половини п’ятого вечора. Щоб дещо прочухатися, випив горнятко розчинного кавового ерзацу «Nescafe» (іншого в редакції не тримали) і викурив наполовину обсипану сигарету, останню в зім’ятій пачці. При цьому з якоюсь навіть ностальгією згадалася смачнюща «кава по-портоськи»… Але щоб колишній борець знов потішив ароматним напоєм, потрібно все-таки довести до ладу матеріал про вербувальницю. Що ж, кінець дня – цим і займемося!

Журналіст дістав з кишені сорочки й підключив до редакційного комп’ютера темно-синю флешку. Робота над матеріалом зайняла близько години. Він би впорався швидше, але коли вже докінчував чистову редактуру, у приміщенні раптово вибило світло. Отже, знов у сусідньому офісі врубали всі кондиціонери, рятуючись від спеки! Тому автомати й не витримали… Довелося чекати зайвих чверть години, доки знов підключать автомати, а потім відновлювати файл. Однак підсумковим результатом усіх витрачених зусиль він залишився задоволений.

– А що це у посиленому темпі строчить надвечір найкращий у нашій редакції передовик капіталістичного виробництва?

Валерка Мазайло підійшов іззаду й намагався через плече прочитати статтю на моніторі. Олег одразу мінімізував текстове вікно, обернувся й мовив досить жорстко:

– Вибач, однак начальству півроботи не показують.

– Начальству чи дурню?…

Редактор також спробував напустити на себе суворість, але зі старшими за віком це в нього виходило досить поганенько.

– Не ображайся, але я справді хочу показати вже повністю готовий матеріал, а не оце, що є зараз, – тепер Олег говорив небагато м’якше.

– І коли ж це станеться?

– Незабаром, Валеро, зовсім незабаром! От мені ще треба з людьми зустрітися, деякі детали уточнити, тоді й побачите усе.

– Гаразд… – редактор махнув рукою й пішов до свого комп’ютера. Олег знову розгорнув текстове вікно, ще раз перечитав написане, виловив кілька граматичних «бліх», зберіг файл, скопіював його з жорсткого диска на флешку, витягнув її з USB-роз’єму й подивився на комп’ютерний таймер: було 18:14. То що, набрати номер Араміса