Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Кілька днів містечко гуло як вулик. Похмелялося і знову гуло. Адже з’являлися нові чиновницькі посади і сідала. Своя міліція, свої прокурор і суд, свій бюджет. Хтось згадав, що і своя тюряга. Все! Своя окрема держава! Мрія здійснилася! Цього хотіли кілька поколінь бережанців! Збулося, нарешті!

Лише згодом, коли було відновлено незалежність на всій території України, просочилася таємниця визволення Бережані з-під влади осоружного райцентру. Хтось із все ще могутніх секретарів обкому партії, йдучи на відкриті вибори, побоявся Бережані, котра входила в його округ. І тому викинув її з району, а собі прирізав покірніші села в сусідніх околицях. Одних у Бережані це гонорувало, інших – ображало неповноцінністю незалежності. Зійшлися на тому, що це – ознака української перехідної демократії, що це рух до розбудови і т. д.

Бережань не могла натішитись: усе тепер своє, місцеве, всіх знаємо: родичі, куми, свати, однокласники, молочні брати, пили по чарці, спільні рибалка, полювання, бачились у…

Усе своє! Навіть прокурор – бережанський приймак, взяв за жінку вдовицю, чоловік якої розбився з коханкою в автокатастрофі на Харківській трасі. Всі в Бережані обговорювали цю трагедію: на обличчі любаска була протигазом, але нижче – граціозна лань: цицьки, осина фігура, хтива дупонька, віпівські литки – покійного власника ресторану і трьох магазинів можна зрозуміти. А у вдовиці – лише личечко іконне, мальоване вдатним богомазом, а решта – Березівський ярмарок… Гузиця одвисла, наче богиня несе на собі мішок картоплі. Та новому прокуророві вона підійшла через тиждень, поки він допомагав їй оформити спадщину від чоловіка.

Чужим і незрозумілим для місцевих був лише присланий півтора року тому молодий суддя. Приїздив вранці електричкою з Києва, тихо судив дрібні справи, нікого особливо не карав, бо мафії, бандугруповань, вбивств чи виявленої правоохоронцями корупції в Бережані не водилося. Крали кури на птахофабриці, автоінспектори ловили п’яних водіїв, які не мали при собі грошей, щоб залагодити інцидент на місці. Банальні розлучення. Межа між садибами. Спадщина. «Партизанський рух алкоголіків» (самогоноваріння). Хуліганство… Оце й все. Увечері бігцем на вокзал, щоб повернутися до Бережані вранці.

У квітні суддя Лаврентьєв пішов у відпустку, але цього в Бережані не помітили, бо він нікого тут не цікавив, навіть тих, хто мав судові справи. Брав він небагато, бо тут і не було з кого, отож, гуляв схвальний поговір: бере дешево, але дивіться, щоб друга сторона не дала більше…

Та одного вечора, після теленовин, Бережань загула: наш платний суддя, який збирав гроші на «жигульчика», який у своєму кабінеті на дерматиновому дивані з рипучими пружинами трахав помічницю Лізу, що збирала гроші з учасників судових процесів і визначала, на чий бік стати судді, – буде судити улюбленицю бережанців, за яку вони віддали вісімдесят два відсотки голосів, – Яну, а в розмовній – Улю![66] Тищенко!!!

Капець! Та що ж це таке коїться, українці?! Що? Трясця вашій дурній матері! Що? Хто судить Улю? Курятник?[67] Ненза! Судейка-іудейка?

Того вечора бережанські сімейні кафешки були відчинені до світанку, пили, сварилися, тверезіли, знову пили і знову сварилися: чия, яка рука витягнула це сіре створіння (якби не Ліза – створіння було б середнього роду, а можливо, так воно і є, бо до Лізи, кажуть, часто залітає її сусід – електрозварювальник із величезним носом папуги!) до Києва і на таку ролю?

Та Улька ж його знищить, зажене в кут через годину. Воно ж виголошує вирок таким загробним шепотом, що учасники процесу потім довго допитуються в Лізи: чим закінчився суд? Або чекають письмового рішення.

Бережань не знаходила відповіді: як сталася ця містифікація? Хто за нею стоїть? Вже прислали нового суддю – сутулу чи й трішки горбатеньку жіночку літ під п’ятдесят із старенькою мамою. Із якогось провінційного суду Донбасу. Ледве володіє українською, але дуже старається.

Бережань на якийсь час навіть забула, що сама ідея цього абсурдного, придуркуватого суду над їхньою улюбленицею відкидає Україну в дрімуче минуле, перетворює її на резервацію. Ніхто з них не вірив, що це може статися. Думали, ХАМ хоче застрашити найголовнішу суперницю, загнати її в куток, зламати, довести свої верховність і всесилля.

Мовляв: сиди тихо! Он твій сучок, де мусиш куняти, бо інакше… Але на більше Хам не одважиться. Не сталінський час. Світова опінія, закордонна нерухомість, гроші олігархів в іноземних банках, діти вчаться за кордоном. Експорт металу, хімії, пшениці, олії, лісу… Сьогодні відгородитися залізною завісою може тільки самогубець.

Так собі міркували в сім’ї, в надійному товаристві та в галасливих хмільних компаніях бережанці…

І – раптом заходиться на справжній суд!

І судитиме нашу Ульку бережанська мара, потороча. Не суддя, а устілка, гандон, покидьок, жувачка, патик, заколесник і т. д…

Дехто заспокоював: та Яська його втопить упівсили.

Але чому Ростик Лаврентьєв? Та ще й Лізка звільнилася із суду й зникла з Бережані.

Мізки бережанців не витримували напруги. Думали. Пили, гризлися до бійок, спали. Любили своїх і чужих жінок. Знову думали і пили: хто? Чому саме цей сірий чужак – Ростик Лаврентьєв, який випадково прибився до Бережані? За що така ганьба і прогрішення бережанцям? За що?

За те, що ми – українці?