Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

– Не готова. Треба подумати, пане генерале. – Кася звично наставила свої невідпорні бірюзові очиська із підвечірньою сутінню на облізлого, як комір на бабусинім Ксенинім пальті, дядечка, заброньованого в кітель із золотавими галунами.

– Генерал-полковник! Наступне звання – генерал армії. Вищого в нашій країні немає. – Гомельський натужно підвів погляд на рівень Касиного обличчя, але не втримав, не зафіксував, і той знову опустився на обтягнутий вишневим сукном стіл. – Міліцейські звання ти вже проходила в Академії, чи вам таких дрібниць не викладають? Уявляєш, студентка Академії Міністерства внутрішніх справ держави на грудях Головнокомандувача цієї ж держави. Не чужої, а нашої…

Катря не уявляла, як це можна спати на грудях у мужчини, Йосип на Говерлі! Маленька дитина у матері на грудях, на м’якеньких цицях – це нормально… Це вона розуміла.

– Дозвольте мені подумати, пане генерал-полковнику.

– А про що тут думать, курсантко?! Щастя привалило! Пруха! Лови кайф! Малина може не повторитися. – Гомельський навіть звівся на прямі, і цим ще раз мимоволі підкреслив низькорослість. Краще б сидів, подумала Кася.

– Навіть у такому щасливому випадку я повинна подумати, пане генерал-полковнику. Головнокомандувач не зрозуміє, якщо я зроблю це абияк. Цього не можна допустити. Не мо-о-ож-на-а! – курсантка Любінецька підтягнула довгі, налиті юною силою, дурманно красиві ноги, і коліна зійшли, як два місяці.

– Мішко оставив тебе на літню практику в столичному райвідділі. А я забираю в міністерство. Можеш на пару тижнів саконути на море, в наш санаторій. Мішко все організує. І санаторій, і гроші, і одяг. Я дарую тобі банківську картку. Можеш користуватися. Пізніше, після… Нєзавісімості рахунок буде поповнюватися. Але дивись мені, добре дивись, щоб Мішко не сколупнув, то такий прохіндєй, що незчуєшся, як залізе, гадина. Витерпіла двадцять років, продержись ще місяць. І будуть виконані всі твої хотєлкі в натурі. Аудієнцію закінчено, курсантка Любінецька.

Міністр, звівши догори коротеньке руків’я, потягнувся і масно позіхнув. Кася не помітила, в який спосіб він викликав підполковника Мішка, але той випірнув у проймі дверей і козирнув з порогу.

– Що накажете, пане міністре?

– З цієї хвилини тобі наказує вона. Тільки дивись мені, в три ока дивись, не чіпай, бо твої яйця собакам викину!

Мама зустрічала Катерину у Вапнярці посеред ночі з якогось заблудлого потягу, що кволо чвалав з Московії на південь Малоросії, везучи п’яненьких, а то й п’яних курортників до моря і сонця. Каська зателефонувала вчора ввечері, через день після зустрічі з міністром, щоб мама зустріла її. Віруня Любінецька – власниця Теклівської розливайки і мамця тяжко красивої[68] дочки-нареченої, про цнотливу незайманість якої знали в селі всі, хто хотів щось знати, завела свою синью, як нічний горщик «Славуту», і, дякуючи бездощів’ю, навпростець пригазувала ґрунтовими, закуряченими дорогами до Вапнярки.

Віра дивувалася, бо дочка телефонує (Божечку, яке добро ці мобілки! Яке щастя!) їй майже щодня; щоб не фітькати гроші, вони говорять коротенько і по-діловому, то Кася казала, що практикується і приїде на канікули лишень в середині серпня. Либонь, гривні закінчились, або нагледіла якусь літню одіж чи взувачку. Мабуть, завтра й поїде моя красунька. З нічим.

Не маю що дати їй. Виторгу в Теклівці як кіт наплакав чи миша всцялалася, одні боржники-винуватці, що ховаються від мене й обходять десятою дорогою, або, як кажуть у нас, «поза вуйкові городи».

Теклівка геть озлиденіла. Лишень пенсіонери та вчителі отримують якусь копійчину, та й ту затримують на два-три місяці. Кілька хазяїв, що роблять для одеського Привозу знамениту вуджену ковбасу і мають живу копійку, до нашого генделика не ходять. А податок заплати та ще й податківцям дай, пожежникам дай, в райдержадміністрацію – дай, санепідам теж дай! Йосип на Говерлі! Електрикам налий, сільрадівцям – теж задарма. Якби Касюня не вчилася – закрила б я цей гамбарас[69] до чортенної матері.

Ще два роки тому, до навали, можна було зводити кінці, мати якийсь зиск. Склала ж грошенят на Касін вступ до Академії (за направлення від обласної міліції захабарили п’ять тисяч доларів через нашого депутата облради). Вантажну «Славуту» відкупила у вдовиці інваліда з Антополя…

Отримає Каська диплом, зароблятиме на хліб – замкну нашого генделика до кращих часів.

Насадимо на пайових гектарах бараболі та кукурудзи, вигодуємо з Петром пару поросят, заллємо смальцем діжечку м’яса для себе, навудимо ковбаси й шинки, мотнемо з цим двічі на рік на Привоз до Одеси. Проживемо якось. Поки ця орда відступить назад, у свої землі.

Доця з розгону вскочила на переднє сидіння «Славути», аж та з рахітичним скрипом загойдалася. Треба міняти немічні, сухі амортизатори. Давно пора. Але за що?

– Салют, мамусько! Вибачай, що проти ночі зігнала з гнізда.

– Тільки б мені біди та горя! По що приїхала і чи надовго, моя квітко? – Мама акселератором роздрочила сухотну «Славуту», різко відпустила муфту щеплення, і драндулет стрибнув з місця, ніби козел, перед яким був глибокий рівчак, котрий треба перескочити. Катерина сахонулася назад, впершись рожевим ранцем у сидіння.

– Мамцю!