Читати книгу - "Сліди на піску"

на додаток цілий пульман мішків з вівсом!»

Я чекав від Гольдмайстра заперечливого «нікс-квакіс-кукурікіс», проте він, не задумуючись, вигукнув:

«О sakrament! Негайно готуйте документи й відправляйте до того Самбора, чи як те місто називається, з десяток рутенців під командою рядового інфантерії, як ти називаєшся, не знаю, але менше з тим!»

Ніколи не забуду, як розлучався Мелитон із своїм карінтійським аргамаком – ніби з життям прощався, яке йому судилося віддати не за Австрію, а за Україну. Три роки доглядав його, гриву розчісував, годував найдобірнішим вівсом, деколи частував з долоні денною пайкою цукру, й тоді тихо іржав вірний друг єфрейтора Небожителя, який не раз виносив свого господаря живим із поля бою, коли той рубав ворожі – а чи ворожі? – голови… Мелитон обнімав коня, пестив, та насправді то кінь прощався з Мелитоном, бо проживе він значно довше за господаря, й обидва плакали: з очей коня котилися сльози, й він глухо постогнував, відчуваючи, що такого вершника більше в нього ніколи не буде…

Того дня нам видали нові однострої, карабіни, по два комплекти набоїв, харчів на два тижні, і за кілька днів ми – Петро, Мелитон, Муца і я – були вже в Дрогобичі. На стації нас зустріли пластунки з учительської семінарії, позривали з наших кашкетів осточортіле «F. J.» й пришили жовто-сині кокарди. Тільки Муца відмовився від цієї емблеми й подався пішки у свою Сакатуру… Потім нас трьох відправили в самбірську старшинську школу, якою опікувався славний письменник Андрій Чайковський…

У старшинській школі навчалися недовго: в ніч проти 1 листопада чота Василя Мариновича, до якої ми були приписані, за наказом Дмитра Вітовського вирушила до Львова й зайняла Народний дім…

Й аж тоді, після довгої мовчанки, заспівав Мелитон уже не своєї – стрілецької пісні:

А ми тую червону калину піднімемо, А ми нашу славну Україну розвеселимо!

І весь час повторював, погладжуючи своєю важкою рукою моє плече, коли ми удвох виходили зі штабу на міське патрулювання:

«Не за швабів, не за макаронників воюємо, брате, а за свою рідну землю, а я ще й за Катерину… Мой-мой, як тепер хочеться жити!»

…Утримували ми Львів усього три тижні, а далі не вистачило ні людей, ні набоїв, й начальна команда Української галицької армії наказала усусусам залишити місто. Петра Мельничука призначив своїм ад’ютантом командант Гриць Коссак, а ми з Мелитоном у чоті Мариновича вирушили до села Вовчухи на залізничну лінію Городок – Судова Вишня, де й відбувся наш останній бій.

УГА облягала щільним кільцем Львів, польську військову залогу в місті живила лише одна артерія, зайнята генералом Галлером – залізниця Перемишль – Львів, і треба було її перетяти.

Ми стояли у військовій групі «Наварія» неподалік залізниці. В половині січня дев’ятнадцятого року цей важкодоступний об’єкт був узятий, можна було йти на Львів.

Саме в той час прибула з Парижа до Варшави військова комісія Антанти на чолі з генералом Бертелемі й поставила вимогу припинити українсько-польську війну й передати спір на вирішення мировій конференції. Сталося це в день успішної битви під Вовчухами. Наступного дня прийшов наказ від начального командування УГА припинити наступ. Це була зрада. Знеохочені стрільці кидали зброю й розходилися хто куди.

Ми з Мелитоном не підпорядкувалися наказові. Лягли за покинутий скоростріл, що стояв біля колійного насипу, й у розпачі стріляли по ворожих окопах, поки не закінчилася кулеметна стрічка. Тоді Мелитон підвівся на весь зріст і пішов з шаблею на ворога, співаючи:

Єсть у мене топір-топір, ще й кована бляшка, Не боюсь я ані німця, ані того ляшка!

Й тут зустріла його гаряча куля. Він упав горілиць і, простогнавши «сарака моя Катерина, сарака!», навіки затих.

З польських окопів відкрили по мені вогонь. Та для мене все ураз стало байдужим і закінченим. Я бачив, як повзли по снігу жовніри до занімілого кулемета. «Ręce do góry!»[22] – кричали вони здалеку й бігли в мій бік.

Я вийняв із кобури револьвер, приклав дуло до скроні, та мужності мені не вистачило, й револьвер випав з руки в снігову кашу.

А тоді навалилися на мене польські жовніри, били, топтали, місили ногами й напівживого потягли за собою.

ХІІ

День закінчується, бджоли злітаються все ближче до лотків, щоб до смерку зайти в теплий вулик. А за рік у цих самих бджолиних хатках будуть мешкати вже інші особини – жвавіші, здоровіші. Усе на світі перемінюється,